Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

взаємини, які виходять за межі власне сім’ї. У романі про Тібо сім’я обмежується батьком, двома синами, Антуаном і Жаком, і онуком, який з’являється наприкінці роману. Ми досить добре знаємо, що являють собою Тібо, французькі буржуа-католики. У всіх у них однакові позитивні риси: величезна працездатність, воля, ретельність — і однакові недоліки: інтелектуальна зверхність, суворість, упертість. «Усі Тібо здатні бажати, — з гордістю говорить Антуан Жаку. — І тому ж бо всі Тібо можуть братися до всього. Випереджувати інших! Викликати до себе повагу! Це потрібно. Треба, щоб сила, яка таїться у цілому роді, вирвалася нарешті назовні».

Роман «Сім’я Тібо» відрізняється від «Людей доброї волі» не тільки своєю структурою, але й темою. Жюля Ромена цікавить передусім взаємодія прихованих пружин суспільства: церква, таємні товариства, оборудки, еротичний бік життя. Для Мартен дю Гара головною проблемою лишається та сама, яку він намагався розв’язати у «Жані Баруа»: у чому зміст усього сущого? Навіщо стільки страждань? І чи є в усьому цьому сенс?

Композиція роману дуже вільна. Мартен дю Гар не показує своїх персонажів у якійсь часовій послідовності. Він детально малює кілька епізодів, розділених періодами, коли невідомо, що відбувається. Він прагне різноманітності фактів і незвичайних персонажів. У всій першій частині книги історичні і суспільні проблеми зачіпаються побіжно або зовсім не зачіпаються. Фон безбарвний. Можливо, тому, що у молодості головне — розвиток індивідуальності. Наприкінці серії, навпаки, війна, питання світової революції пересуваються на перший план. Особистість розчавлена. Байдужий світ продовжує існувати.

Чи можна знайти у творчості Мартен дю Гара яку-небудь філософію? Мені здається, на це питання автор відповів би так: «Коли вам це вдасться, я загинув». Тому що, як і Флобер, він вважає, що мистецький твір нічого не має доводити. «Такий світ, — говорить він нам. — Люди такі, якими я їх малюю». Ось погляд справжнього романіста.

Проте, з одного боку, істоти, яких малює цей романіст, вірують, міркують про життя, яке не дозволяє їм стати справжніми людьми; з другого — не можна допустити, щоб читач, стежачи за їхнім життям, не зробив для себе якихось загальних висновків. Після читання «Сім’ї Тібо» у нас не виникають ті самі емоційні відчуття і думки, як після читання «У пошуках утраченого часу». Чи не добором епізодів, які його цікавлять, кожний романіст створює свій особливий світ, властивий тільки йому, що має свої закони, проблеми, свою мораль.

Який же світ Мартен дю Гара? Безумовно, не той, що у Моріака, де точиться постійна боротьба, у якій ставка — спасіння людини, боротьба між плоттю і духом, де людину рятує звернення до бога. Але, може, це той самий світ, що в «Людях доброї волі» Жюля Ромена? У «Сім’ї Тібо» є багато людей доброї волі. Не тільки один Жак. Антуан за всіх обставин поводиться, як належить чесній людині. Жінки у коханні здатні на безмежну відданість. Діти-сироти, які утворюють союз, де старший піклується про молодшого, чарівні. Лікарі, такі численні у романі, чесно виконують свій обов’язок, як і абат Бекар — свій. Так, безумовно, Мартен дю Гар, подібно до Ромена, визнає, що є в цьому світі люди, які поважають свої заняття і виконують іноді ціною життя, без усякої надії на нагороду, земну чи загробну, те, що вони вважають своїм обов’язком.

Але у його творі багато монстрів. Як Жід і Моріак, він відчуває потребу малювати людей-слимаків, істот порочних, сумнівних, вульгарних; такий пан Фем, директор виправної колонії у Круї, пан Шаль, секретар старого Оскара Тібо, сестра-жалібниця, що доглядає його. Пан Тібо — теж монстр, він вважає себе релігійним, але насправді він — огидне поєднання егоїзму, фанатизму і марнославства. І, однак, пан Тібо у молодості був людиною чутливою, здатною кохати. Це доводять листи, знайдені Антуаном, але вік, успіх, гроші вбили у ньому благородство душі. Як, можливо, ті самі причини вбили б це благородство і в його синах, схожих на батька, коли б вони не загинули молодими.

Мартен дю Гар ніколи не засуджує чудовиськ, котрих малює. Митець, на його думку, — не суддя. Романіст — не присяжний. Скоріше він спостерігає за ними як натураліст, що вивчає якісь особливі види. Те, що Рашель абсолютно аморальна, здається Мартен дю Гару природним. Коли він змальовує у «Старій Франції» село, жителі якого озлоблені, брехливі і жорстокі, він робить це холоднокровно і не жалкуючи. Він знає, що майже усі люди — жертви інстинктів, яким вони не можуть протистояти. Одним, спритнішим або удачливішим, щастить сховати ці інстинкти під маскою доброчесності. Інші впадають у гріх. Чи винні вони? Про це автор умовчує. Мені здається, що він навіть не замислюється над цим.

Серед усіх людських досягнень найбільшу повагу Мартен дю Гара викликає наука. Цікаво, що він, такий скептичний у питаннях релігії, з надзвичайною шанобливістю ставився до наукових гіпотез, навіть коли вони претендували на ранг догматів віри. У «Сім’ї Тібо» його скептицизм поширюється (цілком законно) навіть на науку. Справжні учені відмовляються робити з науки релігію. «Рецепти» науки мають успіх. Вона не всевідаюча і не безпомилкова, але науковий метод лишається єдиним світлим вогником, який допомагає нам бачити трохи ясніше у цьому нескінченному і ворожому світі невідомості. Такою є філософія, що її сповідає Антуан Тібо.

Ліричний герой Жак довгий час вірив у революційний шлях у політиці. Він щиросердно сподівався, що можна встановити мир шляхом бунту. Мартен дю Гар любить його і поважає, і все ж таки показує повну поразку Жака, примушуючи його померти. Антуан — лікар, він несвідомо переносить і в політику наукові методи. Він шукає ліки, але більше не вірить у можливість відвернути війну, так само як і в можливість перемогти хворобу. Коли Антуан і вірить у моральний прогрес людства, він вважає, що потрібні тисячоліття еволюційного розвитку, щоб перемогти первісне дикунство. Головне, що мало значення для такої людини, як Антуан Тібо, — це зберегти незалежний і ясний розум. Не обдурити самого себе… Не дозволити себе обдурити іншим. «…Кріпись, заперечуй лозунги! Не дозволяй завербувати себе! Хай краще муки непевності, ніж ліниве моральне благополуччя, яке пропонують доктринери кожному, хто згоден піти за ними…»

«Марне питання, але відбутися від нього до кінця неможливо: „У чому зміст життя?“ І, оглядаючи подумки моє минуле, я ловлю себе нерідко на думці: „А який у всьому цьому сенс?“ Ніякого; абсолютно ніякого. При цій думці почуваєш якусь незручність, бо в тебе в’їлися дев’ятнадцять століть християнства. Але чим більше думаєш, чим більше оглядаєшся навколо себе, вдивляєшся в самого себе, тим більше усвідомлюєш