Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Це краще за тортури. — Думка тихша за шепіт Скіллу, але, клянуся, я почув, як Вілл навпомацки її шукає.

Хлопче, припини це божевілля. Забирайся звідти. Йди до мене.

Не можу. Надто пізно. Нема лазівки. Відпустіть мене, ви тільки себе виявите.

Виявлю себе?

Скілл Веріті зненацька загуркотів у моїй голові, як грім у літню ніч, як штормові хвилі, що б’ються об сланцеву скелю. Я вже бачив таке раніше. Розлютившись, він використовував усю свою Скілл-силу в одному пориві, не думаючи, що трапиться з ним пізніше. Я відчув, як Вілл завагався, тоді занурився у це скіллення, тягнучись до Веріті та намагаючись висмоктати його.

Вивчіть цей урок, ви, зміїне кубло! — Мій король дав волю своєму гніву.

Скіллення Веріті було вибухом такої сили, з якою я ніколи досі не стикався. Ця сила не була скерована проти мене, та я однаково впав навколішки. Чув крики Каррода і Барла, гортанні вигуки жаху. На мить мої голова та сприйняття роз’яснилися, я побачив кімнату такою, якою вона й була, зі стражниками, що стояли між мною і групою. Вілл безтямно простягся на підлозі.

Можливо, лише я відчув, скільки сил затратив Веріті, щоб урятувати мене. Стражники хиталися, никли, як свічки на сонці. Я відвернувся і побачив двері позаду. Вони відчинилися, впускаючи ще стражників. Три кроки відділяли мене від вікна.

ЙДИ ДО МЕНЕ!

Цей наказ не залишав мені вибору. Він був наповнений його Скіллом і палючими літерами закарбувався в моєму мозку, злившись воєдино з диханням та биттям серця. Я мусив іти до Веріті. Це був одночасно вигук наказу, а тепер і благання. Мій король витратив усі свої резерви, щоб порятувати мене.

Вікно було затягнуте важкими завісами, а за ними товсте хвилясте скло. Це мене не стримало. Я вилетів назовні, сподіваючись, що внизу принаймні виявляться кущі, які трохи пом’якшать падіння. Натомість я вже за частку секунди гепнувся на землю серед скляних друзок. Стрибаючи, я розраховував на падіння з висоти бодай другого поверху, тим часом був на найнижчому. На мить я оцінив повноту насланої Віллом ілюзії. Тоді схопився на ноги, далі стискаючи ніж та меч, і побіг.

Територія за крилом для слуг не була добре освітленою. Я благословив темряву і помчав у неї. Позаду чув крики, тоді Барла, що вигукував накази. За мить підуть моїм слідом. Пішки не втечу. Я звернув у густішу темряву стаєнь.

Від’їзд гостей з балу розворушив стайню, додавши там роботи. Більшість челядників стояла, мабуть, перед палацом, тримаючи коней. Двері стайні широко відчинені в теплу літню ніч, усередині запалено смолоскипи. Я влетів туди, ледь не перечепившись об якогось челядника. Це була дівчинка приблизно десяти літ, худа й веснянкувата. Побачивши мою наготовлену зброю, вона сахнулася назад і закричала.

— Я просто візьму коня, — заспокійливо мовив я. — Тебе не скривджу.

Я сховав у піхви меч, тоді ніж, а вона тим часом відступала. Зненацька обернулася.

— Гендзе! Гендзе!

Побігла, вигукуючи його ім’я. Я не мав часу замислюватися про це. За три стійла від себе побачив чорного Регалового коня, що з цікавістю придивлявся до мене з-над ясел. Я спокійно підійшов до нього, простяг руку, потер йому носа, щоб нагадати про себе. Може, минуло вісім місяців, відколи він мене нюхав, але я знав його новонародженим лошатком. Він скубнув мене за комір, його грива лоскотала мою шию.

— Ходімо, Вихоре. Йдемо з тобою на нічні вправи. Як за давніх часів, еге ж, друже?

Я відчинив стійло, взяв коня за недоуздок і вивів. Не знав, куди майнула дівчинка, але більше її не чув.

Вихор був високим і незвиклим до їзди наохляп. Трохи брикався, коли я вилазив на його гладеньку спину. Навіть посеред усієї цієї небезпеки я відчув задоволення від того, що знову їду верхи. Ухопив скакуна за гриву, стис колінами, погнав уперед. Він ступив три кроки й зупинився перед чоловіком, що перекрив йому дорогу. Я глянув на недовір­ливе обличчя Гендза. Не міг стримати усмішки, бо таким шокованим той здавався.

— Це тільки я, Гендзе. Мушу позичити коня, інакше мене вб’ють. Знову.

Хтозна, — може, я сподівався, що він засміється і помахає мені на прощання. Однак він просто втупився в мене, стаючи дедалі білішим, — наче от-от знепритомніє.

— Це я, Фітц. Я не мертвий! Пропусти мене, Гендзе!

Гендз відступив.

— Милостива Едо! — вигукнув він, а я подумав, що зараз закине голову назад і засміється. Натомість він засичав:

— Звірина магія!

Тоді обернувся і втік у ніч, викрикуючи:

— Сторожа! Сторожа!

Я згаяв, мабуть, зо дві секунди, витріщаючись йому вслід. Відчув усередині болісний скрут, якого не зазнавав, відколи Моллі мене покинула. Літа дружби, довга щоденна спільна праця у стайні — усе це розвіялося у мить Гендзового забобонного жаху. Це було несправедливо, але його зрада викликала в мене нудоту. Мене обсипало холодом, проте я штовх­нув Вихора п’ятами й занурився в темряву.

Він мені довіряв, цей добрий кінь, гарно вишколений Баррічем. Я скерував його подалі від освітленої смолоскипами під’їзної дороги і прогулянкових стежок, погнавши крізь квітники та насадження. Ми промчали повз групу стражників при купецьких воротах. Ті пильнували доріжку, але ми з Вихором із громом копит пролетіли крізь мураву і опинилися за ворітьми, перш ніж вони зорієнтувалися, у чому річ. Якщо я хоч трохи знаю Регала, завтра їх відшмагають.

За ворітьми ми знову помчали крізь сади. Позаду лунали крики погоні. Як на коня, звиклого до вуздечки, Вихор дуже добре реагував на мої коліна та вагу. Я вмовив його продертися крізь живопліт і виїхати на бічну дорогу. Ми залишили королівські сади позаду і галопом понеслися через кращу частину міста, по брукованих вулицях, де й досі горіли смолоскипи. Та невдовзі проминули й розкішні будівлі. Гнали повз заїзди, досі освітлені для подорожніх, минали темні зачинені на ніч крамниці, копита Вихора дудніли на глинястій дорозі. Було вже пізно, рух на вулицях невеликий. Ми мчали крізь них нестримно, як вітер.

Я дозволив коневі вповільнити біг, коли ми дісталися простішої частини міста. Тут вуличні світильники були рідшими, а кілька з них уже вигоріли. Попри це, Вихор відчував, як мені спішно, і тримав пристойний темп. Раз я почув іншого коня, що йшов прудким чвалом. Якусь мить думав, що це нас знайшла погоня. Тоді з нами розминувся гонець, що поспішав у протилежному напрямку. Навіть не стримав свого скакуна. Я їхав усе далі й далі, боячись почути позаду кінський тупіт, чекаючи сигналу рога.

Коли почав уже думати, наче ми втекли від погоні, виявилося, що Трейдфорд приховував від мене ще один сюрприз. Я дістався місця, яке було колись Великим торговим колом Трейдфорда. У найраніші дні міста тут був його центр, великий чудовий відкритий ярмарок, де можна було прогулятися і знайти товари з кожного кутка відомого світу.

Я так ніколи й не довідався, як ця прегарна площа виродилася, ставши Регаловим Королівським колом. Утім, доки ми їхали через відкритий круглий ринок, я бачив, як пирхає Вихор, почувши на бруківці під копитами запах старої крові. Давні шибениці та стовпи бичування, встановлені для розваги юрби, були там і досі, але додано інше приладдя та механізми, призначення яких я не знав