Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

та й відомо, що фільми, зроблені на літературній основі, в більшості значно цікавіші за сценарні фантазії. Відповідь дуже проста. Кінобізнес будується за тим самим принципом, що й будь-який інший бізнес: якомога менше вкласти і якомога більше отримати. Тому знімають фільми за однією схемою, з однаковою сюжетною жуйкою, на одних і тих самих локаціях, навіть не змінюючи декорацій тощо. Про смаки глядача ніхто не дбає, бо цей масовий глядач легко заковтує те, до чого його привчили. Все зрозуміло, все просто, як двері. Ну, й нарешті — я вірю, що екранізують «Ключа». Сподіваюся, четверта спроба буде вдалою. Сценарій, можна сказати, готовий.

— Я пригадую, як у перші роки відновленої Незалежності, коли ейфорія швидко минулася, настали несподівано знову складні часи для українства. А ще коли 1994 року, по суті, взяли реванш проросійські сили, стало зовсім сутужно на багатьох напрямках української роботи, запанували розпач та зневіра. Матеріальним втіленням того російського реваншу стало побиття 1995 року людей, які проводжали в останню путь патріарха Володимира (Романюка). А вже на п’яту річницю Незалежності, як зараз пам’ятаю цю ганьбу, Йосіф Кобзон у палаці «Україна» в присутності усього політбомонду завивав спеціально написану пісеньку «пряма через сєрдце пралєгла ґраніца». І ці події були лихими провісниками поразки та сигналом до активізації усім притомним силам. Книжковий ринок тоді був уже завалений російським бульварним чтивом, а українська література знову ризикувала впасти у провалля постколоніальної вторинності, так до ладу ще з нього й не видряпавшись. Ось саме тоді, на мою думку, двоє людей розірвали замкнене коло відсутності пропозиції-попиту та дали українському читачеві перші справжні бестселери — Оксана Забужко із «Польовими дослідженнями українського сексу» (1996) та Василь Шкляр із пригодницьким романом «Ключ» (1999). Про «Ключ», який давно став культовим, у вас уже питано-перепитано, і все ж, у чому секрет, сказати б, харизматичність цього твору: соковита мова, містика, кримінальна фабула, урбаністична привабливість Києва чи просто якась незбагненна самодостатність цього роману?

— Там є якась таємниця, незбагненна навіть для автора. Роман написаний після тривалої перерви, тобто після моєї кількалітньої творчої паузи. На порі становлення нашої незалежності я пішов прес-секретарем до Української республіканської партії, на чолі якої стояли Левко Лук’яненко, Михайло Горинь. Ну, УРП ви добре знаєте. Тож я писав там переважно політичні заяви та ухвали, тим більше, що видавнича справа лежала в руїні. Але близьке спілкування з видатними дисидентами-політв’язнями, пряма причетність до гучних політичних акцій дали мені добрий досвід. Він, цей досвід, до речі, позначився і на «Ключі», хоч задум роману я виношував уже давно. Задум був, але, видно, чогось бракувало, бо я довго не міг розпочати роман. А потім через рибальську хворобу, лептоспіроз, потрапив до реанімації з малими шансами видряпатися. Мені здається, що там я зазирнув у потойбіччя, бо попросив дружину принести мені папір і ручку. «Ключ» був написаний за місяць. Якраз підоспів конкурс на кращий гостросюжетний роман «Золотий бабай», і «Ключ» здобув там гран-прі. Голова журі Павло Загребельний сказав, що це ніякий не детектив, а глибокий соціальний роман з елементами детективу й містики. Містикою я свого часу також займався серйозно, навіть переклав українською мовою грубезний фоліант відомого хіроманта Адольфа Дебароля «Таємниця руки». Щоправда, цей рукопис досі лежить у шухляді не виданий, але мене особисто він збагатив неабияк. На зустрічах із читачами дехто мене й тепер запитує: «То хто ж усе-таки дав вашому герою Андрію Крайньому того ключа?» Я усміхаюся, кажу, що й сам не знаю. Справді-бо, в романі залишається якась недомовка, якась гіпнотична загадка, яка однаковою мірою хвилює читачів, критиків і самого автора. Якось зустрів на вулиці Гончара Миколу Вінграновського з дружиною Лесею. Пані Леся дивиться на чоловіка, каже: «Миколо, ти згоден, що цей прозаїк у „Ключі“ веде слово немов за руку?» Вінграновський, велет такий, киває головою: «Ось, — каже, — повернуся зі своїх країв і запрошу вас на кавунчики». То була найбільша похвала від мага слова. Окремі фанати «Ключа» розшукували в Києві будинок за вказаною в книжці адресою — Рогнідинська, 3, підходили до дверей квартири № 13, де відбувалися загадкові події. Тобто на декого та історія діяла просто магнетично. Якось до мене підійшов один хлопець і попросив підписати цей роман, але не для нього, а для свого знайомого. Виявилося, що той його знайомий, досить заможний чоловік, викупив квартиру за номером тринадцять на Рогнідинській, З і тепер ще зажадав автограф від автора «ключа» до його помешкання. Ну, довкола містичних книжок завжди відбуваються якісь такі дивні події. А щодо читабельності цього роману, то я думаю, що насамперед мені вдалося витримати його на одному подиху стилістично. Інтонаційно. Коли справді слово тулиться до слова, і вже невідомо, чи ти його ведеш «за руку», чи воно тебе. До всього «Ключ» іще й удався іронічним. А понад усім — ота таємниця, про яку я вже казав і якої сам не розкусив до кінця.

— Ви згадали «рибальську хворобу». Я знаю, що риболовля є вашим захопленням, і це відчувається в деяких ваших творах, особливо в ранніх романах «Тінь сови» та «Ностальгія». Знаємо, що запеклими рибалками були багато наших письменників, скажімо Максим Рильський, Остап Вишня, про яких навіть «гуляє» чимало анекдотів на цю тему. Чим для вас є це хобі? Джерелом натхнення, відпочинком, розвагою? Розкажіть, будь ласка, про місце такої пристрасті у творчій кухні письменника.

— Риболовля — це щось значно більше за хобі. Ось ви згадали Рильського, а в моїй пам’яті спливла цікава розповідь про Максима Тадейовича вірменського письменника Вахтанга Ананяна. Його книжку «Бувальщини і казки гір» я свого часу переклав з вірменської. Так ось, він розповів мені, як Рильський колись приїхав до Вірменії зі своїм секретарем Ваганом Маміконяном. Цікаво, що в українського класика секретарем був вірменин. Ну, приїхали, і Рильського, як тоді водилося, повезли в Араратську долину показати якийсь передовий колгосп, зрошувальну систему і таке інше. Але там наш поет натрапив на якусь річечку, хтось із місцевих рибалок дав йому вудку, і Максим Тадейович відключився, як то кажуть, від оглядин на цілий день. Його вже не цікавили ніякі передові досягнення. Хтось із партійних функціонерів хотів делікатно відірвати Рильського від того заняття, але поетів секретар Маміконян сказав, що це марна справа, краще не чіпати поета, коли він з вудкою. І весь партійний почет мусив кілька годин чекати, поки Максим Тадейович зганяв оскому й відводив душу. Я теж поведений на риболовлі. Це