Читати книгу - "Пригоди на Шостому континенті, Фолько Квілічі"

П'ять місяців тому, коли ми відпливли з острова Кріт, через кілька годин після такого ж самого удару гарпуна налетів шторм. Тоді пораненого дельфіна витягли на палубу, він лежав на боці і довго плакав перед смертю, його паща відкривалася і закривалася, і з неї вилітав стогін, який дуже тривожив команду.

— От побачите, буде шторм! В дельфінів не можна стріляти!

— Так, шторм обов'язково буде… Дельфіни своїм плачем скликають вітри.

Ми сміялися тоді над цими забобонами, а тої ж ночі ледве не пішли на корм рибам. Що було, то було.

Сьогодні, вмостившись на кормі й стискаючи у руках зброю, я відчуваю на собі погляд капітана, що нагадує мені про випадок п'ять місяців тому. Та я все одно піднімаю обидві руки вгору і чекаю того моменту, коли дельфін вискочить з води, щоб простромити його гарпуном. Якщо влучу, настрій капітана обов'язково зіпсується.

— Ага! Ось він!

— Є! — горлає Баск'єрі, помітивши, як вістря гарпуна, який я щосили кинув униз, пробило шкіру дельфіна, що негайно пірнає під судно.

— Є! Є! — кричу і я, біжучи вздовж фальшборту.

— Гей, біля машини! Стоп! — кричить Джорджо.

Трос гарпуна швидко розмотується до самого кінця, яким він прикріплений до гака на фальшборті.

— Добре! Стоп!

Глухий удар. Трос лопнув. І тільки тепер «Форміка» сповільнює хід. Швидкість судна посилила ривок пораненого дельфіна, трос розірвався, і здобич втекла.

Немає дельфіна — не буде й шторму. Пеппе, Мазіно і капітан запевняють нас, що зараз дельфіни ударами хвостів допомагають своєму товаришеві звільнитися від гарпуна. Він залишився жити, і шторму не буде. Несучи вахту біля штурвала «Форміки», я слухаю нескінченні суперечки та розповіді моряків, їхні забобонні легенди, а наше маленьке судно тим часом чотири довгих доби йде на північ.

Мерса Халаіб. Широка бухта, гори, а позаду важкі хмари, які нагадують свічки. З берега дме сильний вітер, гнучи пальми, зриваючи з них листя. Почорнілі халупи вишикувалися на піску між пустелею та морем.

Сонце перевалило вже далеко за полудень, але для підводних мандрівок ще не пізно. Ми приготувалися до спуску. Нас троє — Вайлаті, Джорджо і я.

«Форміка» стоїть на якорі посеред затоки. Ми повертаємо ліворуч до мису, за яким виблискує довга світла смуга. Це кораловий бар'єр, піщане дно круто йде угору — і під нами вже мілина, над якою лише півметра води. Пливемо швидко, зовсім не уявляючи собі, що нас чекає. Вітер здіймає на мілині невисокі довгі хвилі, які зносять нас у відкрите море. Одна з хвиль перекидає човен через бар'єр, і під нами розгортається картина, зовсім не схожа на ті, що ми бачили коло Дахлаку. Не ті фарби, інша будова мадрепор, пишне цвітіння коралів, зовсім незнайомі для нас маленькі рифові рибки, які засіяли все навкруги жовтими та червоними цяточками. Одне слово, «не той» весь кораловий бар'єр, який косо падає в безодню (можливо, в цьому секрет його краси), і його початку нам не видно. Ширина бар'єра в тому місці, де ми зупинилися, — десятки метрів, а глибина, з якої він піднімається, теж немала, будьте певні.

Наступного ранку Джорджо і я заряджаємо респіратори. Тиск — сто п'ятдесят атмосфер, це межа. Після кількох місяців щоденних спусків під воду, після того, як зроблено сотні знімків, ми почуваємо себе спроможними пірнути на таку глибину, якої ще ніколи не досягали. Ми хочемо спуститися до самого підніжжя бар'єра і спробувати пошукати «краєвиди», які море з особливою дбайливістю ховає в своїх тайниках.

Під водою одинадцять осіб. Спочатку «крутимо», потім, знявши кілька кадрів, залишаємо товаришів і відходимо метрів на сто вбік, уздовж звивистого краю урвища. Кінокамеру з собою не берем — все одно світла на такій глибині дуже мало, а спустити сюди наш «освітлювальний парк» ми не можемо. Озброюємося фотоапаратами з «блискавкою», засовуємо під купальні костюми запасні фотолампочки і кидаємося головою вниз. Пригода починається.

Десять… двадцять… двадцять п'ять метрів. Щось стискає мені груди, починають боліти вуха. Даю знак Джорджо, і ми затримуємося секунд на десять. Ковтаю слину, проштовхую повітря з носової порожнини у вуха. Чую приглушене шипіння, потім тріск, і все припиняється. Тиша, біль зник: канал, що єднає вуха з порожниною носа, вільний, повітря під маскою чудово компенсує зовнішній тиск на барабанні перетинки.

Тепер уперед… Минаємо великий виступ, над яким коливається справжній ліс довгих, схожих на нитки «ростків»; це «батогоподібні корали» — ще одна нова різновидність жителів тропічних вод. Дивлюся вгору і не бачу нашого «неба» — не видно непевних силуетів хвиль, жодної ознаки зовнішнього світу — тільки мерехтіння розсіяного водою світла та самотній промінчик, якому вдалося сюди пробитися, тоненький і слабенький.

Нахиляю голову: ось уже дно під нами, темне-темне. Всі фарби давно зникли, все навкруги заливає зеленкувата синь, вона теж швидко темнішає, обступаючи нас з усіх боків.

П'ятдесят три метри. Ми досягли своєї мети. Спуск тривав майже чотири хвилини. За цей час наші очі призвичаїлися до темряви. Морська синь у затінку бар'єра переходить у справжній морок. Мадрепори ростуть і тут, але маленькі. Їх зовнішній віночок світиться. Так само світяться деякі кропивні корали. Поодинокі риби-папуги пропливають між коралами, з'явилося кілька акул, але за мить вони вже зникли.

Зграйка блакитних папуг з розширеними та надзвичайно світлими очима наближається до нас понад самим дном. Вони позадирали хвости вгору, нахилили «дзьоби» і поволі сунуть уперед, «обгризаючи» дно. Якась риба з родини ставридових — на спині стирчать визи — стрілою пролітає повз Джорджо.

Раптовий блиск засліплює очі — риба спалахує дзеркалом на якусь мить, і знову темрява. На секунду замружую очі, щоб звикнути до напівтемряви, потім відкриваю їх: навколо — жодної риби. Перелякані нашою «блискавкою», вони