Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Щербак, примружившись, спокійно відгукнувся:

— Здається, звичайнісінький корч.

— Можливо. Так, справді, корч!

Замовкли прикордонники. За островами, за Ямою-заповідником, що кишить красною рибою, за ближніми островами загув теплохід.

І ще довго над Дунаєм не замовкала луна.

З гілки куща, під яким лежали прикордонники, впали краплі роси.

Пройшов, осліплюючи вогнями, якийсь корабель. У його рухливому світлі майнула хатина бакенщика, вже по-зимовому обкладена високим очеретом.

Різкіше запахло прісною сирістю. Похолоднішало.

На болоті зойкнув бугай.

Перші хвилі туману просочувалися крізь густий гребінь Пожарських плавнів.

Щербак тихо переклав автомат з руки на руку, облизав пересохлі холодні губи.

— Ех, запалити б!

— А чого ж? Дими в рукав.

— Ти що, здурів?

— А хто побачить? Начальство далеко. Телевізора там нема.

— Я сам собі начальство.

— Ну, коли так, то терпи мовчки.

— Т-сс!.. Бачиш? — пошепки запитав Щербак.

— Що?

— Дивись, дивись!..

На дунайській воді, освітленій зірками і близьким світанком, щось темніло.

— Знову корч, — мовив Сухобоков.

— Ні, це не корч. Щось кругле. Схоже на кавун чи гарбуз. Голова!.. — Щербак схопив товариша за руку, міцно стиснув. — Людина пливе.

— Справді, людина! Ач, волоцюга!.. Повідом на заставу, а я — в човен, одріжу його від берега.

— Не чіпай човна! — наказав Щербак. — Не спускай з порушника очей.

Щербак подзвонив на заставу. Відповів не черговий, як сподівався Щербак, а Смолярчук. Мабуть, чекав цього сигналу. Прикордонник, запинаючись од хвилювання, хрипким голосом доповів:

— Людина, товаришу старший лейтенант!..

— Спокійніше! — відгукнувся Смолярчук. — Де людина? Яка? Звідки?

— На Дунаї. Пливе. У підводній масці. В комбінезоні.

— Зрозуміло. — Голос начальника застави був стриманий. — А зараз ви її бачите?

— Поки що бачу.

— Що вам видно?

— Пливе на середині. Правіше від фарватера, ближче до того берега, — нахилившись до землі, тихо доповідав Щербак. — Порівнявся з островом Тополиним… Пливе повільніше…

— Недалеко від острова бакенщика?

— Ні, в іншому місці, там, де болото й очерет. Тиша. Тільки стукіт двох сердець.

— Чому мовчите? — долітає з протилежного кінця дроту.

— Спостерігаю.

— Доповідайте.

— Далі пливе.

— Куди саме?

— Мимо острова. Вниз по Дунаю,

— Не може бути, повторіть!

— Пливе мимо Тополиного. Зникає… Що накажете зробити, товаришу старший лейтенант?

Довге мовчання, потім наказ:

— Нехай пливе. А ви… ідіть за ним берегом, спостерігайте. Тільки не сполошіть. Ясно?

— Ясно! — сумовито відгукнувся Щербак. Він зрозумів, що це означає: «Не сполошіть».

По вусах текло, а в рот не попало.

Яхта «Цуг шпітце» вийшла за межі Румунії, круто повернула направо, з півночі на захід, проминула гирло Прута, лишивши позаду перше радянське місто.

Карл Бард і Дорофій Глібов дивилися на портові вогні прикордонного міста доти, доки вони не зникли вдалині.

— Росія!.. — Карл Бард легенько, по-дружньому штовхнув ліктем «Білого». — Ну, як?

— Що? — неохоче відгукнувся Дорофій.

— Ось ти і вдома. Ласкаво просимо!.. — Карл Бард засміявся. — Не хвилюйся, друже! Все буде гаразд.

Дорофій похмуро дивився на темний берег Дунаю.

Бард скоса глянув на поринача. Він знав, що цей міцний, спритний чолов'яга блискуче пройшов усі випробування, і тому дивувався його не бойовому настрою.

«Цікаво, які думки тебе мучать? Боїшся? Шкодуєш, що доводиться повертатися додому саме так? Пригадуєш дитинство, молодість? А може, тверезо обмірковуєш, як краще виконати завдання?»

Карл Бард глянув на світний циферблат годинника і сказав:

— Час!

— Встигну! — одрізав Дорофій, не повернувши голови, не одірвавши очей од прибережної смуги.

— Слухай, друже! — Карл Бард поклав руку на плече «Білого» — Що з тобою?

Дорофій круто обернувся до капітана. І той побачив зблідле обличчя і шалені очі агента.

— В чому ви мене підозрюєте?

— Тільки в тому, що ти надто зволікаєш.

— Брехня! Стільки років готували мене, натаскували і все не довіряєте, все випробовуєте!.. Поганої ж ви про себе думки!

«О, виявляється, ти зовсім не такий тюхтій, як здавалося!..» — подумав Карл Бард, а вголос сказав:

— Цікаво! І чудно!.. «Поганої про себе думки». Це ж як розшифрувати?

— Даремно турбуєтеся, — промимрив Дорофій, — діятиму так, як наказано.

— Тільки так, друже!.. — він постукав нігтем по опуклому скельцю годинника. — Час!.. Ходімо. Кланяйся Сисою і передай, нехай чекає ще одного гостя… — «Мохача». Не забудеш? «Мохач»! Є таке місто на Дунаї, на кордоні Югославії і Угорщини.

Дорофій кивнув.

— Не забуду. Ходімо!

В капітанській каюті Дорофій надів поверх непоказного цивільного костюма резиновий комбінезон, нав'ючив на себе акваланг і туго упакований рюкзак. Підперезався ременем, на якому були прикріплені пістолет, кинджал, підводний електричний ліхтар, і кивнув шефу.

— Все, можу пірнати.

Яхта йшла між радянською Ізмаїльщиною і румунською Добруджею. Проминули сулинське гирло, зліва по борту лишився