Читати книгу - "Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун"

* * *

Скляна хвиля виявилася пружною, як гума. Вона ледве не розплющила Нуазе об Мідаса. Але Мідас знову був у своїй стихії. Як професійний плавець, він упірнув у глибину.

Скільки вони були під водою? Десять, двадцять, сорок секунд? Хвилину, дві? Нуазе ладен був заприсягти, що вони пробули під водою десятки хвилин. Просто дивно, як витримали його легені й чому не зупинилося серце. Коли вони нарешті випливли, берег виявився напрочуд далеко. Пояснювалося це тим, що Мідас плив із швидкістю торпеди. Зараз він перевернувся спиною догори, й Нуазе на його спині сидів, як на плоту. Не можна було сказати, щоб сидіти було зручно, але вибирати не доводилося. Нуазе міцно затиснув у руках портфель з паперами Живокіста. Вони пливли все далі і далі в океан. Самотня вілла на березі тепер здавалася завбільшки з сірникову коробку. Лінія прибою залишилась далеко позаду, і в океані було напрочуд тихо. Тільки закипали баранці на хвилях і кигикали чайки.

Навіть хвилі тут, далеко від берега, видавалися пологими й не такими високими. В усякому разі вони не заливали Нуазе з головою, і він мав змогу викашляти гірко-солону воду, ту, якої довелося наковтатися біля берега.

— Відійдемо трохи подалі, а потім підемо вздовж берега, — сказав Нуазе, — а там пошукаємо зручне місце для висадки.

Мідас заперечив. Він передбачив усе:

— По берегу можуть никати Мідаси, а може, й ферчисти, це однаково ризиковано. Вийдемо на траверс грібтаунського маяка, там багато суден. Якесь підбере, до вечора ще маємо кілька годин.

— Як у тебе з енергією?

— Підзарядитись я не встиг, але… думаю, вистачить. Усю енергію я буду витрачати тільки на рух. Стану німим і глухим, стежте за суднами самі…

Далі вони пливли мовчки. Чайки вилися над ними й кигикали. Чайки живуть довго, і бачити на своєму віку їм доводиться чимало, але такого вони ще не бачили ніколи. Людина сидить на людині. Одна людина простяглася пластом, опустила у воду голову, шалено працює руками й ногами, білі буруни бушують позад неї. Пливе вона швидко, люди так не плавають ніколи… Інша ось-ось упаде у воду. Власне, вона й так майже по пояс у воді, а часом крутий баранець покриває її мало не з головою. Здається, ця друга людина, що сидить, уже не живе, вона непорушна, обличчя в неї бліде, аж синє. До грудей вона притискає продовгуватий предмет.

А довкола від берега до горизонту не було видно більше нічого. Дарма в морських лоціях пишуть, що місце, де зараз пливе людина на людині, найпожвавленіший куточок Атлантики. Уява того, хто читав лоцію, сидячи десь у кабінеті міської квартири, мусила б малювати численні лайнери і сейнери танкери і барки, які ніяк не можуть розминутися, дають тривожні гудки і маневрують. Насправді ж… Одного разу Нуазе здалось, що він бачить вітрило спортивної яхти — це просто чайка пікірувала на воду. Здається, за овидом з’явився димок, але він так само раптово розтанув, як і з’явився. Нуазе з великими зусиллями поліз до кишені. Одяг обліг усе тіло, й полізти до кишені було не так уже й просто. Він хотів дістати пістолет і спробувати вистрілити. Для чого? Просто щоб переконатися, що кулі ще не відсиріли, що пістолетний постріл почують, коли вони побачать судно… Бо що таке людський голос в океані?

Пістолета в кишені не виявилось. Мабуть, він випав із кишені саме в ту хвилину, коли Мідас підхопив Нуазе на руки…

І тут Франсуа побачив серед хвиль чорне вітрило. Ні, це не була галюцинація, і на крило чайки це трикутне гостре вітрило було зовсім не схоже. Тільки як важко орієнтуватися в морі, коли ти висиш над водою на який-небудь метр! То здається, що вітрило маячить на горизонті, то мариться, що воно перед самим носом, то затуляє воно півнеба, то виявляється, що воно не більше від долоні. Але яке щастя, що воно є!

Мідас пливе вже не так швидко, можна сказати, що він пливе з останніх сил, енергії залишається усе менше й менше.

Вітрило наблизилося, але не стало більше. Якось навіть не розумом, а шкірою на спині Нуазе нарешті зрозумів, що то було зовсім не вітрило…

Акула зробила крутий віраж і пішла в атаку. Небо над океаном уперше за весь день прочистилось, і проглянуло сонце…

І саме в цю мить Франсуа побачив судно. Воно пливло зустрічним курсом. Але сподіватися на допомогу було даремно — навряд чи їх помітять на такій відстані. Зібравши залишки енергії, Мідас атакував акулу перший…

Коли на місці короткого, але жорстокого бою розлилася кривава пляма, а океанські хвилі накрили біле черево акули, Нуазе сказав без усякого зв’язку з попередніми подіями:

— Мідасе, ти знаєш, де знаходиться місто Львів?

— Ні, — відповів Мідас, втрачаючи останні крихти і енергії, і залишки електронної свідомості.

— Це місто десь на Україні, в Радянському Союзі. Перед війною там працював молодий, надзвичайно обдарований хімік Базіль (по-їхньому, здається, вимовляється Василь) Артемчук, Так ось… У кінці червня сорок першого року, коли на околиці міста вже були німці, батько Живокіста Жак (по-їхньому, здається, вимовляється Яків) удерся до Артемчука, вбив його і вкрав усі папери. Пізніше Жак Живокіст спеціально послав Мечислава вчитися на хіміка, щоб той міг розібратися в паперах Артемчука й використати його винахід… Кілька днів тому Живокіст цинічно сам розповів мені про це… Так ось… Винахід Артемчука, здається, повернеться на батьківщину. Дивись, на щоглі судна червоний прапор…

Але Мідас уже не бачив нічого. Він проплив ще трохи по інерції і безпорадно загойдався на хвилях.

Енергія скінчилась… Нуазе кричав і махав руками. На судні їх помітили. Там стопорили машини, спускали на воду шлюпку…