Читати книгу - "Небезпечний утікач"

Рунджіт, старий сержант, з презирством дивиться на нього.

— Так ось кому платить золотом худий саїб, — каже Рунджіт.

— Намак-Харам!.. Зрада!.. Зрада в палаці!.. Сам Бахадур-шах перекинувся до ферінгів!..

— Зрада!.. Шах Делі хоче обійти повстанців. Він засилає листи у ворожий табір!..

Сипаї бігали по мармурових залах палацу, потрясаючи зброєю:

— Де вони, радники Бахадур-шаха?.. Зрадники, що ламають братську сіль!

— Зрадникам не буде пощади!

— Я вирву їм очі, синам безчесних матерів!.. — кричав, потрясаючи кривою шаблею, Лалл-Сінг.

Сипаї металися в покоях палацу, серед розкиданих подушок, перевернутих жаровень, наляканих слуг.

Чорний євнух-африканець, з жовтим фарбованим волоссям, в оранжевій пов'язці на стегнах, з ніг до голови натертий пахучою олією, ліг на порозі жіночої половини.

— Не можна! — жестом показував євнух. Лалл-Сінг, схопивши за слизьке від олії плече, відкинув євнуха вбік і гидливо витер руку об широкий пояс.

— За мною, сипаї! — гукнув Лалл-Сінг.

На жіночій половині вони знайшли Бахадур-шаха, що тремтів од страху, в шароварах і серпанковій чадрі його дружини. До шаха приставили сторожу, його і Зейнаб-Махал, старшу шахову дружину, замкнули в підвалі палацу.

Мірза-Могул, син шаха, пихатий, огрядний, у парчевому халаті, в білосніжній чалмі, вийшов до повстанців із своїх покоїв.

— Геть звідси, сипаї! — гримнув Мірза. — Хто дав вам право порядкувати в шаховому палаці?

— Мовчи, син єхидни! — відповів йому Лалл-Сінг. — Ти теж був ладен відчинити ворота саїбам, щоб урятувати свою шкуру!

— Вони всі раді продати нас чужоземцям, боягузи! — закричали сипаї.

Мірза лаявся, погрожував, його потягли і замкнули разом з батьком.

Сипаї обшукали прибудову палацу. Вся шахова челядь поховалася, радники й міністри втекли.

Сипаї поставили свою охорону біля всіх входів та виходів величезної палацової будови.

В башті Селімгура — старовинного п'ятикутного форту на річному острівці посеред Джамни, — засів Чандра-Сінг з своїм загоном.

— Водяна миша не проскочить тут, не те що саїб, — запевнив Чандра-Сінг.

Загін озброєних городян пройшов дозором по Дарао-Гяндж, по Шайтан-Пара, по Кінному Базару, по всіх кварталах міста.

Загін затримав кількох дервішів, мандрівних фокусників, храмових жебраків.

До всіх воріт фортеці стала подвійна варта.

Місто принишкло, місто готувалося до штурму.

Мовчазні й суворі стали вулиці Делі.

Колишні суперечки затихли. Індуси й мусульмани об'єднувалися, відчувши близьку небезпеку.

Вікна будинків закладали мішками з піском.

З Арсеналу витягали вцілілі гармати й підіймали їх на міську стіну. На перехрестях великих вулиць встановлювали батареї.

Жінки носили ядра й складали їх біля гармат. Зубчаста огорожа пласких покрівель стала прикриттям для стрільців. У провулках в козлах стояли рушниці.

Делі стало схожим на великий військовий табір.

Увесь табір рив траншеї. Британці, белуджі і сікхи нарівні. Генерал Вільсон навіть малярійних хворих підняв з лазарету й погнав на земляні роботи.

— Ця робота для всіх корисна! — говорив генерал.

Колона облогових гармат з Пенджабу нарешті прийшла, і прибулі важкі гармати британці встановлювали в трьох висунутих далеко вперед земляних редутах.

З'єднувальна траншея подекуди проходила ближче ніж на двісті ярдів од міської стіни.

З середнього редуту, де стане найбільша батарея, важкі гармати вдарять по головній оборонній ділянці повстанців: Кашмірському й Річному бастіонах.

— Скоро заговорять великі гармати Пенджабу! — раділи офіцери.

Копати почали четвертого вересня, в день прибуття важких гармат.

Тільки через добу отямились у місті й почали копати зустрічну траншею.

Під прикриттям нічної темряви сипаї підвели свої підкопи близько до земляних робіт ворога, викотили за міську стіну легкі гармати, й дуже швидко гарматні ядра і бомби почали лягати на з'єднувальну траншею британців.

— Ані дюйма назад! — віддав наказ генерал Вільсон.

Люди виходили з строю, на їх місце приганяли інших. Людей тепер було багато в таборі: п'ять з половиною тисяч.

Королівська піхота, тубільна кавалерія, белуджі, сікхи, гурки — в таборі під Делі зібралися племена всієї Верхньої Індії.

Готувався великий, вирішальний штурм.

У британському таборі копали землю по п'ятнадцять годин без зміни. Солдати озвіріли: три місяці облоги, безперервні атаки сипаїв, жорстоке сонце, малярія! Пов'язані хустками поверх кашкетів, обідрані, в лихоманці від спеки, вкриті лишаями, брудні, британські солдати скидалися на бродяг, що зібралися з усього світу.

Штурм був призначений на восьме. Але рано-вранці восьмого вересня найбільша гармата, разів два глухо охнувши, раптом замовкла, неначе їй забили клоччям горлянку. Виявилося, що битий щебінь та гравій домішано до пороху, виготовленого для заряду.

Генерал Вільсон звелів забрати від гармат усю тубільну обслугу. Замість індійців поставили британських солдатів. Артилеристів не вистачало, — брали з піхоти і навіть з кавалерії. Старі кавалерійські офіцери, які ніколи в житті не знали іншої зброї, крім пістолета, кортика й шаблі, бабрались у землі, вивчаючи похмуру вдачу великих облогових гаубиць і швидкострільних мортир.

На світанку одинадцятого вересня по знаку, поданому ракетою, велика двадцятичотирьохфунтова гаубиця передової батареї відкрила