Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

Мерехтливі обладунки вже було прикрито старими плащами, а блискучі шоломи — обшарпаними каптурами, і вони один по одному простували вслід за Торіном — вервечка маленьких вогників серед темряви, — часто зупиняючись і боязко прислухаючись, чи не повернувся дракон.

Хоч ознаки колишньої пишноти вже давно стерлися й усе осквернило та понищило чудовисько, яке то влітало, то вилітало з Гори, Торін упізнавав кожен перехід і поворот. Вони підіймалися довгими сходами, повертали та спускалися донизу просторими лункими коридорами, знову повертали і знову підіймалися сходами. Сходи були прорубані просто у скелі — рівні, широкі та зручні, — і ґноми підіймались усе вище і вище, не зустрівши ні сліду жодної живої істоти — лишень полохливі тіні, які тікали при наближенні їхніх смолоскипів, що блимали на протязі.

Та східці все одно не були пристосовані для коротеньких гобітських ніжок, і Більбо відчув, що вже не може ступити ні кроку, — аж тут склепіння несподівано здійнялось угору, на недосяжну для їхніх смолоскипів висоту. Крізь отвір високо вгорі проникав блідий відсвіт, повітря стало чистішим. Попереду, крізь великі напівобгорілі двері, що криво висіли на завісах, струменіло слабке світло.

— Це великий чертог Трора, — пояснив Торін, — зала учт і нарад. Звідси вже недалеко до Головної Брами.

Вони ввійшли до зруйнованої зали. Там гнили столи, тліли перекинуті й обгорілі стільці та лави. На підлозі, поміж сулій, келихів і розбитих рогів для пиття, лежали в поросі кістки та черепи. Коли друзі пройшли крізь іще кілька дверей у дальній кінець чертога, до них долинуло дзюрчання води, а світло раптом стало яскравішим.

— Тут бере початок Бистриця, — промовив Торін. — Звідси вона поспішає до Брами. Ходімо вздовж води!

З темної діри у скелі вибігав пінявий потік і, вируючи, струменів вузьким і глибоким каналом, який бездоганно рівно видовбали в камені руки старих майстрів. Поряд пролягала брукована дорога, доволі широка, щоб нею могло пройти пліч-о-пліч багато людей. Ґноми та Більбо щодуху побігли бруківкою, завернули за плавний поворот і — диво дивне! — в очі їм широким потоком полилося денне світло. Попереду височіла арка, обдерта, потріскана та почорніла, хоча, попри це, на ній подекуди заціліли фрагменти старої різьби. Заімлене сонце посилало бліде проміння поміж відногами Гори, і воно золотило брук на порозі.

Над їхніми головами вихором закружляли налякані кажани, яких розбудив дим смолоскипів. Кинувшись уперед, ґноми та гобіт заковзали на камінні, вкритому слизом і гладенько вичовганому драконом, який постійно тут проповзав. Потік під їхніми ногами шумно падав униз і, пінячись, збігав у долину. Мандрівники покидали непотрібні тепер смолоскипи на землю і завмерли в зачудованому спогляданні. Вони стояли під Головною Брамою і дивилися на руїни Долу.

— Що ж! — промовив Більбо. — Ніколи не сподівався визирнути з цих воріт — хіба що зазирнути. І ніколи не сподівався з такою втіхою милуватися сонцем і відчувати на обличчі повів вітру. Але бр-р-р! — ну й холодний цей вітер!

Так воно й було. Різкий східний вітер дихав загрозою, віщуючи наближення зими. Дмучи в долину, він завихрювався на відногах Гори й зітхав серед скель. Довго пробувши в парких глибинах обжитих драконом печер, мандрівники тремтіли на свіжому повітрі.

Зненацька Більбо відчув, що він не лише стомився, але й добряче зголоднів.

— Судячи з усього, зараз пізній ранок, — сказав він, — а отже, приблизно час сніданку — якщо знайдеться, чим поснідати. Але я не певен, що головний вхід до Смоґової печери — найбезпечніше місце для трапези. Ходімо кудись, де можна буде хоч трохи посидіти спокійно!

— Слушна думка! — озвався Балін. — І я, здається, знаю, куди ми підемо: нам треба дістатися до старої вартівні на південно-західній віднозі Гори.

— А це далеко? — спитав гобіт.

— Думаю, годин п’ять пішки. Іти буде важко. Дорога від брами вздовж лівого берега річки, напевно, вся розбита. Але поглянь-но туди! Перед руїнами Долу річка різко робить петлю на схід. Там колись був міст, що вів до крутих сходів на високий правий берег, а звідти йшла дорога на Кручий Бескид. Від дороги відгалужується (принаймні так було колись) стежка, якою можна видертися до вартівні. Підйом теж буде важкий, навіть якщо старі східці й уціліли.

— Лихо мені! — простогнав гобіт. — Знову йти і знову дертися на гору не поснідавши! Цікаво, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в оцій бридкій норі — безгодинниковій і позачасовій?

Насправді, відколи дракон розтрощив чарівні двері, минули дві ночі та день (і таки не зовсім надголодь), але Більбо цілковито втратив лік часу і не міг сказати точно, чи то була одна ніч, чи цілий тиждень.

— Та годі тобі! — гукнув зі сміхом Торін: він знову підбадьоривсь і побрязкував самоцвітами в кишенях. — Не називай мій палац бридкою норою! Зажди — його ще вичистять і впорядкують заново!

— Не раніше, ніж сконає Смоґ, — похмуро буркнув Більбо. — Між іншим, де він? Я віддав би добрий сніданок, аби дізнатися про це. Сподіваюся, він зараз не дивиться на нас із Гори!

Думка про це страшенно стривожила ґномів, і вони відразу вирішили, що Більбо та Балін мають рацію.

— Треба забиратися звідси, — сказав Дорі. — Я потилицею відчуваю його погляд.

— Тут холодно і пустельно, — докинув Бомбур. — Напитися можна і з річки, а от їжі я щось не бачу. Мабуть, дракони завжди голодні в таких місцях.

— Ходімо! Ходімо! — закричали інші. — Мерщій на Балінову стежку!

Праворуч під стрімкою скелею не було ніякої стежки, тож вони попленталися поміж каміння лівим берегом річки, і навколишні дичавина та запустіння протверезили навіть Торіна. Міст, про який говорив Балін, давно завалився, й тільки кам’яні опори, на які він спирався, стриміли на мілині, де шумувала вода. Та вони без особливих труднощів перейшли річку вбрід, розшукали старовинні сходи і піднялися ними на крутий берег.

Трохи пройшовши навмання, натрапили на стару дорогу і невдовзі досягли глибокої улоговини, захованої поміж скель, — там вони якусь часинку перепочили і сяк-так поснідали, переважно запиханцями та водою. (Якщо хочете знати, що таке запиханці, то рецепт мені не є відомий — можу тільки сказати, що вони нагадують сухарі, добре зберігаються необмежений час, їх вважають ситними, проте аж ніяк не апетитними, бо вони і справді призначені не для задоволення смаку, а радше для тренування щелеп. Озерні люди готували їх для довгих подорожей).

Потім наші мандрівники рушили далі. Дорога відбігла від річки й завернула на захід, і