Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

У кухні метається Павлинка, й Пащучка їй допомагає. Повсюди тут горшки, малі й великі миски й тарілки, м’ясо, бульйон і капуста, компоти й тістечка. Що не посудина, то якось по-іншому пахне. І все смачно. З дітьми сьогодні один клопіт: треба відганяти їх, як мух, бо те тільки й роблять, що плутаються під ногами, допадаються до всього, залазять до мисок, щоб хоч пальцем торкнутися чогось, покуштувати. Мар’янек хотів показати Фонфеликові, як шкварки сердяться, що їм гаряче, жарко, і скинув на землю цілу ринку сала. Елька, найстатечніша, звісно, як може, пильнує, щоб малюки не нашкодили, силкується тримати їх укупі біля кухонного столу, при якому вже повагом розсілися менш значні гості, рибалки, дехто з молодих. Тут придалася б, звісно, Бобочка, але та не прийшла сюди, образившись на Павлинку за її увагу до вчительки. Що ж, обійдеться якось!

— Мене не дивує, що війт не захотів кумувати,— бурчить Пащучка,— це не дивно, бо погризся з Януарієм. Але дивує, що Льоди немає. Хоч якась, а все-таки рідня.

— Хутчій помішайте компот, сусідко, бо збіжить...

— Дивне оце Льодине слабування, ой дивне. Згадаєш моє слово, Павлино.

— ...і бульйон наливайте, а я розноситиму.

У другій кімнаті, на самій середині, урочисто розпростер свої подовжені крила великий стіл, покритий двома скатертинами. На почесному місці посадив Зависляк куму, а поруч, від правої руки, кума Лопеня; Лопеньову тут же, біля нього. Від лівої руки сів Семен — кума сама вибрала його в сусіди. Семен сидить трохи боком, бо позаду колиска з Гельцею; він раз у раз торкає її, колише Гельцю. Добрий він, цей Семен, думає Павлинка, розставляючи тарілки з бульйоном, добре, що він так робить, хоч і не зобов’язаний перед людьми. І не соромиться. Поряд із старим Лопенем вільний стілець для Пащучки, далі — Пащук і коваль, а біля коваля Пеля. Навпроти — Кондерівна з Юром, трохи невдало сидять, але нічого, якось-то буде, адже їх Пеля помирила, та, до речі, й горілки не буде. А далі вже Макс, Прокіп і Оконь, нерозлучні друзі, а там і Коздроньова, сама, без чоловіка, і кілька інших сусідок.. І нарешті Януарій, на розі столу, щоб легше прислуговувати. От і всі.

Щось, однак, цей бульйон з домашньою локшиною гості їдять повільно. Можливо, вже за мисками з курчатиною розвеселяться, розворушаться, бо м’ясо добре-таки, не дуже жирне, але й не пісне, з міцним овочевим ароматом, з приправами по-львівському, як цього Павлинка навчилася у багатих родичів Пживлоцьких, дядьків покійного Адама, ще тоді, коли готувалася до свого весілля з батьком Ельки, найлюбішим, який так нещасливо попав під копита жандармських коней... Що це мені в голову лізе, спохватилася Павлинка й хутенько витерла очі, бо Пащучка вже придивляється до неї підозріливо.

— А звісно, й мене пройняв би смуток,— зичливо мовить Пащучка.— Бо й як тут упоратися самій з стількома дітьми...

— Е, не кажіть! — махнула рукою Павлинка,— Це від цибулі. А ви йдіть уже до столу, йдіть, бо щось там не дуже весело. Тут я вже й сама впораюсь.

І вона жваво береться слугувати біля столу на кухні, де гамірніше, бадьоріше й без церемоній.

— В Усичанах, пам’ятаю,— Пащучка якраз потрапила на батьків виступ,— як ми їхали від хресту, а зима була люта, наші сані перекинулися в заметі, і ми загубили дитину — знайшлася, знайшлася потім, ось вона, Пелагія. Але до самого дому ніхто не спохватився, такі всі були п’яні.

— Обітріть, дідуню, вуса,— байдуже промовляє Пеля,— бо намочили в капусті.

— Бачте,— Агнешка підхоплює оповідь,— ще трохи, й трапилося б нещастя. А розважатися можна й без горілки.

— Можна, звісно...— погоджується кум і зітхає з лагідною смиренністю.

— Все тепер можна,— докидає Пащук.— Новомодний світ.

— Е, курдоннер, колись, бувало...

— Не лайся хоч. Тут же пані вчителька.

— Ти, Януарію, трохи скидаєшся на ксьондза або органіста. То втни-но якусь річ, бо позасинаємо.

— Не такий уже я й говіркий...— мляво ворухнувся Зависляк.— Так оце, без нічого, говорити...— серйознішає враз і грубшим басом виголошує: — Хай же виростає. Тельця, котру ми ось охрестили. Нехай живуть сто літ і кума, і кум, і всі наші гості.

І мимоволі тягнеться до чарки. Декотрі теж, простигши до чогось руку, підвелися й, щоб якось залагодити ніяковість, порожніми руками або нашвидку піднятою ложкою погойдують над столом. «Сто літ!» — зичать якимсь непевним голосом, по чому полегшено беруться до відставлених убік страв.

— Заспіваймо хором,— намагається врятувати становище Агнешка.— Пісня розвеселяє, пісня зближує,— говорить вона, водночас відчуваючи, що їй аж в горлі дере від цих силуваних школярських слів, які звучать так мляво і жухнуть під глузливо-веселими поглядами Макса та Оконя. І хоробро заспівує, що на думку спало: «Як добре йти на штурми скель...» Ніхто цієї пісеньки не знає, отож тягне її сама й умовкає незабаром. Присутні, слідом за Ганкою, заплескали в долоні: пісня їм навіть сподобалася.

— Ганю, почни-но ти якусь,— прохає Агнешка.

Кондерівна щось пригадує, трохи церемониться, аж їй веснянки потемнішали. Нарешті тоненьким голосочком починає: «йшла дівчинонька до лісу...» Жінки несміливо й протягло підхоплюють, кілька чоловіків ледь чутно буркітливо вторять, тож і губиться той спів у загальному покашлюванні й