Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Невідомо, за яких обставин він кинув її — може, посварилися, цього разу вже серйозно і остаточно. А може, мав уже досить тієї руїни, яка помітно похилилася, дах протікав, а вікна на веранді були вибиті. У кожному разі, зник.

Вона поводилася так, наче не звернула на це уваги. Інколи тільки просила господаря з села, єдиного, який мав машину, щоби привіз їй щось із міста, чи відіслав пошту, чи сплатив рахунки за електрику. Їй регулярно надходили гроші — пенсія чи рента. Часом вона сама вибиралася до містечка і тоді купувала в аптеці креми, таблетки і бальзами. Усе добрих західних фірм.

Суха шкіра, яка це неприємна річ. Її треба мазати жирними кремами, а найкраще маслом какао, від нудотного запаху якого потім болить голова. Треба зволожувати, змащувати, вмасовувати. Бувало, що найкращі, найдорожчі креми не давали результату, а допомагала звичайна олива. З такою вона вже шкірою народилася. Був у неї такий жест: проводила кінчиками пальців по обличчю, по декольте, по плечах. Здавалося, що суха шкіра тріщить під пальцями. Нап'ята. Якби люди були піддатні пожежам, як ліси під час посухи, вона палала би, як смолоскип. Суха й гаряча — їй рідко бувало холодно. Ще ставала навшпиньки — це був відрух балерини, — підносила руки, щоби набрати повітря в груди, і повільно, елегантним кроком танцюристки рушала вперед, наче танцювала.

Вона не зробила в тій руїні якогось особливого ремонту. Час від часу наймала когось із села поприбирати, найчастіше дівчину, яка мала нешлюбну дитину і ніде не працювала. Платила їй достатньо, і та підтримувала порядок, хоча й небагато було там того прибирання, бо власниця рухалася, як дух, легко і тихо. Їла небагато — якщо взагалі щось їла — і не робила ніякого розгардіяшу. Жила в одній із кімнат нагорі, до інших не заходила. Тому лиш застилала за собою ліжко і час від часу робила невеличке прання. Не готувала для себе — їла фрукти, моркву, темний хліб і мюслі з молоком. По молоко ходила в село. Пила його просто від корови, що викликало відразу у господині, яка ту корову при ній доїла. У такому віці треба дбати про кістки. Остеопороз та інші небезпеки. Людина робиться крихкою, як висохла, пуста всередині стеблина.

У будинку вона не міняла нічого. За стійкою рецепції і досі висіла дошка з кількома ключами, до яких були причеплені незграбні, видовжені, обточені деревинки з виписаними номерами. Восени через розбиті шиби вітер наносив у колишню їдальню сухого листя. Заскакували жаби. Тому вона замкнула двері на веранду на ключ і ніколи вже туди не заходила.

Найбільше часу проводила, ясна річ, у залі зі сценою. Там вона поприбирала, повісила під стелею гарні паперові лампіони, помалювала блакитним стіни. Дошки сцени наказала вимити, а потім перевіряла їх міцність каблуками. Або вибивала чечітку — тоді по цілому будинку розносився веселий ритм, цокіт. Тук-турук-тук, тук-турук-тук-тук. З грамофона часто пливла симфонічна музика, яка спливала до парку і до села, як запах екзотичних парфумів. Вечорами вона сідала за столиком у своїй спальні й писала листи, а усі починалися «Коханий Татусю!» Ніколи їх не закінчувала. Складала у стару шкіряну валізку. Їх там уже було безліч, мабуть, тисячі — усі написані її маленьким, круглим почерком і усі схожі — неповна списана сторінка. Тисяча початків одного листа. У темноті валізки блідло фіолетове чорнило.

Писала, наприклад: Дорогий Татусю, уяви собі, яку я маю для тебе новину: я купила театр! Це гарний старий будинок початку сторіччя з кімнатами для гостей, величезною заскленою їдальнею і — що найголовніше — сценою. Уявляєш собі, Татусю? Тепер я нарешті зможу працювати для себе і танцювати кожну роль, яка мені сподобається. То правда, що в моєму віці кар'єра танцюристки вже закінчена, я це повністю усвідомлюю, але ж душа танцюристки і досі молода! Я маю дуже багато планів. Час від часу я ще й сама потанцюю. Я досі не можу пережити, що ми посварилися, і гадаю, коханий Татусю, що нам треба перед лицем старості помиритися. Тепер я найбільше шкодую, що ти так ніколи й не побачив, як я танцюю. Може, це були й не головні ролі, і через свій хребет я не стала прима-балериною, але я була достатньо відома, і мені з ансамблем аплодували на багатьох сценах. Ти не мав рації, коли говорив мені тоді, розгнівавшись, коли ми бачилися востаннє, що я не маю таланту. Це було дуже несправедливо…

У валізку.

Перше запрошення на її виступи жителі Душниці дістали за два, три місяці після її приїзду. Тоді з нею ще був отой чоловік. На салатових картках було виписано фіолетовим чорнилом: Виступ о 19.00 годині, фрагменти з балету «Лебедине озеро» Петра Чайковського танцюватиме прима-балерина… Чоловік особисто приніс їх у кожен дім, додаючи коробочку цукерок у формі серця. Прийшли усі, навіть та жінка з немовлям. Залу зі сценою годі було впізнати. Сцену освітлювали два рефлектори — один, прикритий синьою калькою, давав блиск немовби водянистий, імлистий, другий кидав згори жмут світла і утворював на сцені ясний овал. Підлога була вистелена блакитною блискучою плівкою, а купки моху й мурави, принесені з саду, вдавали берег озера. Молода жінка з дитиною охнула від захвату.

Коли усі порозсідалися на стільцях, звідкись із-за сцени попливла гарна лагідна музика, а потім з'явилася струнка довгонога постать у білому тюлі, у блискучих атласних пуантах.

Танцювала вона відважно — усі заціпеніли від того розмаху її рухів, сміливости жестів, раптовости стрибків — наче боялися, що вона може втратити рівновагу і впасти на дошки. Тюль спливав по її струнких ногах, завжди спізнюючись, завжди відстаючи на мить від її тіла, здіймаючись навколо неї білою світлистою хмарою. Її ноги в білих обтислих колготах здавалися позбавленими