Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

тому, що це я більше хотіла, а щоби увільнити його від почуття вини, щоб уможливити йому вигоду бути жертвою, розгрішити його ще до того, як гріх буде вчинено. Закидала йому ноги на стегна й стримувала оте його безмежне бажання тулитися. Я не хотіла, щоб він був слабким, хотіла, щоб був сильним.

Потім вона верталася і робила йому свою каву. Солодила двома ложечками цукру й мішала так довго, поки напій не ставав оксамитним.

Так це тривало до весни, коли незмінність добре виваженої конструкції стала нестерпною. Того самого дня в її і в мою каву друга ложечка не всипала цукру. Оскільки це сталося того самого дня, нам обом було ясно, що доньки є частинами своїх матерів, а матері — частинами своїх доньок. Іншого витлумачення не могло бути. Тому він умирав два рази. Два рази був неживий. Раз для неї, раз для мене.

Вона боса збігла сходами, і ми кинулися одна одній в обійми, плачучи й ридаючи. Колихалися з нею, на раз і два, втулившись одна в одну, в піжами й нічні сорочки. Вона лиш шептала: «Він помер, він помер». Я мовила: «Неживий, неживий».

Ми, однак, знали щось, чого він не знав ані тоді, коли ще жив, ані тепер, коли помер — що життя після смерти є таким самим видом сну, як життя до смерти. Що смерть насправді є облудою, і можна без клопотів грати далі. І почала це я, цілком відрухово, наче завжди знала цей важкий ритуал, а вона мене наслідувала. Вона швидко зрозуміла, про що йдеться, і тепер ми обидві шептали в стелю, щоби він вертався. Мене тоді здивувало, чому ми дивилися вгору, бо ж смерть не має ні верху, ні низу, ні над, ні під, не є лівою ані правою, зовнішньою чи внутрішньою. Тому я запропонувала, аби ми виправились, узяли до уваги загальні правила, звертаючись до смерти туди, де вона була, тобто всюди. Ми вже гатили кулаками в стіни й підлогу, кричали замість шепотіти. Я зосереджувалася, щоби наші слова взагалі до нього дійшли, щоби він зрозумів їхнє значення. До того ж, я була певна, що він, як і інші, гадав, що вмерти — це просто перестати існувати. «Олеже», повторювала я повільно й виразно, «Олеже, ситуація значно складніша». Як переконати когось, кого немає, щоби набрався відваги і знову почав бути? І вона, ота моя гарна донька з її східною красою, добре розуміла цю дивну, несподівано метафізичну проблему — що все можливе, що в наших головах пружаться, готові до зросту, кореневища реальности. Є лиш те, у що вірять, що воно є. І ніяких інших правил. І ми, як фурії, гатили кулаками в стіни дому, з криками й воланнями. Вона повторювала, як дитині, звертаючись до його розуму: «Перестань, прокинься, це страшна неправда, що ти помер, ти лиш подумай логічно». І я: «Олеже, благаю, подивися на це з іншого боку, зроби одне маленьке зусилля».

І він нарешті з’явився. Його контури були ще легко розмитими, наче він вискочив з екрана телевізора. Постать його тремтіла. Він був злий і дезорієнтований. Я побачила його перша — я ж уже маю свої роки. Вона — через хвилину. І я одразу торкнулася його, щоби він не забув про тіло, про своє жадання. Але все було гаразд. Контур стабілізувався, мерехтіння пропадало. Тоді, наче отримуючи свою нагороду, я поклала його на підлозі і міцно поцілувала в губи, а він палко віддав цей поцілунок. Його губи матеріалізувалися під моїми. Потім вона зробила наступний крок, і було вже ясно, що він живе.

Саме настав час відчиняти вікна й спокушати темним нутром будинку свіжі, делікатні пагони гліцинії.

Танцюристка

Усю цю руїну вони придбали начебто випадково. Нібито їхали звідкись, і забракло їм бензину, а що був уже вечір, то заночували у цьому селі з дивною, неприємною назвою — Душниця. Колись це був маленький курорт з бюветом питної води, парком із фонтаном і двома пансіонатами. Один вже не існує; залишився лиш той другий, саме отой, який вони винайняли у гміни за марні копійки, обіцяючи, що зроблять там театр. Театр Танцю в Душниці.

Їй сподобалося, що та руїна мала сцену.

Це був невеликий будинок, весь із дерева і червоної цегли — фахверкова стіна. На першому поверсі колись була рецепція, кухня і невеличка їдальня на веранді. З північного боку — танцювальна зала, як у кожному порядному сільському готелику. Стіни в ньому до половини були оббиті дерев'яними панелями, зараз уже понищеними, від яких відпадали спорохнявілі дошки. І ота сцена — теж дерев'яна, невеличка, але ж сцена. Вихід на неї з обох боків приміщення, що служило лаштунками.

На другому поверсі кілька кімнат і дві лазнички. Оце й усе.

Вона була худорлява, навіть більш як худорлява — була худа, як тріска, і якась висушена. Усе в ній було вертикальне, стрілчасте — видовжене обличчя, довгий ніс, довге сиве волосся, яке вона носила розпущеним, що трохи робило з неї відьму. Жінки у її віці мають на голові якісь порядні кучерики чи скромні коки. Вона мала тонкі руки з довгими пальцями і стрункі ноги, завжди в брюках — і коли на неї дивитися ззаду, можна би сказати, що це молода дівчина, але обличчя зраджувало прикмети віку — сітка зморщок утримувала риси обличчя на місці, інакше вони би вже, мабуть, розпливлися, затерлися. Колись то мала бути гарна жінка.

Її чоловік, партнер чи ким він там іще був, бо пізніше, після трьох місяців роботи над тим театром, зник, був, схоже, молодшим від неї — а може, лиш виглядав так добре. Може, вуса його були фарбовані, і обманювали червоні та лазурні сорочки, якими він яскраво відрізнявся від іржі та вицвілої зелені околиці. Казав їй: «Заткни пельку,