Читати книгу - "раКУРС"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хто ти? — запитав я.
— Не важливо. Ви ж Євген?
— Так. Що з Юрою?
— Запам’ятовуйте, — сказав він і назвав адресу. — У нас перебуває його друг Сергій, приходьте завтра, але самі, щоб ніхто не знав.
— А Щасливий?.. — спитав я, але хлопець швидко зник.
Наступного ранку я не пішов снідати, одразу поквапився за вказаною адресою. Мені потрібно було дістатися до приватного сектора, а саме до Дворянського Гнізда, а я не знав, де це. Питати військових не став, пройшов пішки кілька кварталів, спитав бабусю, яка сиділа на лавці біля будинку, вона пояснила. Я припускав, що то може бути якась перевірка, але бажання зустрітися з Юрком і Сергієм переважило. Хлопчина говорив лише про Сергія, тому було тривожно. За ніч у голові прокрутилися всілякі припущення та здогадки. Був дивним утаємничений прихід хлопчини і його запрошення прийти за певною адресою, але я мав усе дізнатися, бо невідомість іще гірша, ніж жорстока правда.
Я знайшов потрібний номер приватного будинку, натиснув кнопку електричного дзвінка біля воріт. У дворі почулися кроки, зупинилися біля воріт, де було вічко, і двері відчинилися.
— Це ви? — спитав хлопчина. — Швидше заходьте!
Він провів мене в будинок. Нас зустріла приємна жінка, напевно, мати підлітка. Вона виглядала стомленою й стривоженою.
— Ви Євген? — спитала вона. — За вами ніхто не слідкував?
— Ні, — сказав я.
— Там, у кімнаті, ваш знайомий Сергій, — тихо промовила вона. — Він поранений, і стан його тяжкий, тому не дуже довго. Добре?
— Як це сталося? Чому він тут? — запитав я.
— Сергій сам усе розкаже, — відповіла жінка й провела мене до невеличкої кімнати в кінці коридору.
— Ідіть, — промовила вона, легенько підштовхуючи мене в плече. — Він чекає на вас.
Я відчинив двері й одразу побачив на ліжку Сергія. Він усміхався, хоча обличчя було перекошене від болю. Блідий, з перемотаними рукою та головою, на ліжку він здавався ще меншим, майже підлітком. Я підійшов до нього, привітався, потиснув його слабку руку.
— Сідай поруч, — сказав він хрипким голосом. — Є що розповісти.
Я підсунув ближче до ліжка стілець, сів поруч.
— Як це сталося? — спитав я Сергія.
— Ми з Юрком були в групі швидкого реагування, так звані бетменці, — нагадав він.
— Знаю, знаю. То що з вами трапилось? — нетерпляче спитав я.
— Не перебивай, а слухай, бо може не вистачити сил усе розказати, — зауважив Сергій.
— Вибач. Я такий знервований.
— Надійшов виклик, сповістили сусіди про пограбування будинку у Дворянському Гнізді. Там мешкали небідні люди, тож почастішали пограбування маєтків товстосумів… Ми швидко прибули туди, — важко дихаючи, розповідав юнак. — Юрко був поруч… Ми побачили, що дійсно з будинку виносять усе, що можна, і вантажать на автівку.
— Хто?
— Сам був здивований. То були російські найманці. Ми спробували з ними по-доброму поговорити, мовляв, це ж садиба мешканця нашого міста, тож негоже так чинити, ми, звичайно, вам вдячні за допомогу, але грабувати не дозволимо.
Сергій облизав язиком потріскані губи й кивком попросив подати йому склянку води, що стояла на столику. Я підтримав його голову й дав напитися. Тіло Сергія було гаряче, і на лобі виступили краплі поту.
— Вони… Ті російські найманці… Вони вчинили підло… Відкрили вогонь і всіх розстріляли. Щасливого також.
Усе всередині обірвалося, коли почув новину про Юрка. Я сидів, як оглушений, приходячи до тями, простягнув руку до склянки з водою, яку недопив Сергій, залпом її випив.
— Як тобі вдалося вижити? — спитав я впалим голосом.
— Вони пішли довантажувати награбоване, а я зміг за кущами сховатися, потім доповзти до якогось будинку, там була відчинена хвіртка, — продовжив Сергій. — Росіяни не знали, скільки нас було, тож не кинулись одразу шукати… Там на своєму подвір’ї знайшла мене бабця, покликала Марію Максимівну, вона ж лікар… Уночі вона із сином Сашком перенесли мене сюди та прооперували.
— А ті хлопці, яких розстріляли? — Я не зміг вимовити ім’я друга — до його загибелі потрібно звикнути.
— У мене є надійний товариш, він уже приходив сюди й усе розповів. Росіяни сказали, що ми натрапили на українську ДРГ і нас розстріляли. Оголосили загиблих героями й швиденько поховали в одній братській могилі… Вони навіть рідним не сповістили, коли похорон… Усе зробили тишком-нишком, без почестей, як собак.
— Тварюки! Тебе не шукають?
— Бетмен надав список групи, там було й моє ім’я, — сказав Сергій. — Моїм рідним повідомили про мою героїчну смерть. Неважко здогадатися, що кількість загиблих не збігається зі списком.
— Тож виходить, росіяни знають, що одного не вистачає, і припускають, що ти живий?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.