Читати книгу - "раКУРС"

Я не питав, який саме план, якщо захоче — сам розповість.

— Знаєш, що я вирішив? — продовжив майже пошепки Володя. — Дружина продає наш будинок, уже підшукує покупців. Хоча нерухомість упала в ціні далі нікуди. Кому потрібне житло в зоні бойових дій? Може, ще наші повернуться в Лисичанськ, хоча я сам у це не вірю, тож доведеться віддати житло майже за безцінь.

— І приїде сюди? — здивовано спитав я.

— Та ти що?! Тут нема чого ловити, повертатися в Лисичанськ мені не можна, бо одразу пов’яжуть, тож залишається один шлях.

— Куди?

— Куди? У Росію! Куди ж іще?!

— У Росію?

— Не хочуть по-доброму відпускати, то я сам дремену звідси. Ось тільки дочекаюся, поки дружина з дітьми виїде, і приєднаюся до них. Шкода, що все надбане втрачено, але поки є сили та здоров’я, ще встигну надбати, — розкривав переді мною плани Володимир. — Тільки ти ж тримай язик за зубами. Добре?

— Не питання, — сказав я. — Ти програв.

— У карти програти не біда, аби не в житті, — зітхнув він і сховав карти в кишеню.

До вечора я нічого не дізнався ні про Юрка, ні про Сергія. Наступного дня мав заступати на добу в караул.

«Буду пробувати додзвонитися ще завтра, — вирішив. — Можливо, хлопці десь на завданні, а я вже встиг себе накрутити».

Уже кілька днів немає від Солі жодної звістки. Бідні наші батьки! Мама плаче день і ніч, ходить вулицями, по знайомих, намагається хоча б щось дізнатися про доньку. Батько більше мовчить, замкнувся у своєму горі. Ми всі намагаємося підтримувати одне одного, хоча вже збагнули, що із Солею трапилася біда. Я розумію, що не потрібно думати про погане, щоб воно не прийшло в життя, але відчуваю, що лихо вже трапилося. Потрібно щось робити, а я розгублена й не те що робити — не можу навіть думки докупи зібрати.

Знову телефоную матері в надії почути щось хороше.

— Ходила сьогодні в комендатуру, — розповідає мама. — Усе розповіла, наказали писати заяву. Поки писала, перевірили списки. «Таке прізвище не значиться серед невпізнаних трупів у морзі, нема в лікарнях та в списку затриманих», — так сказали мені в комендатурі.

— То навіщо їм заява?

— Пообіцяли повідомити, якщо з’являться нові дані, — мовила мама. — Елю, скажи мені, де вона може бути? — знову питає у відчаї.

— Я не знаю, мамо, — кажу відверто. — Ми будемо сподіватися на краще. Обстрілів не було останнім часом?

— У той день не було, хоча стрілянина на вулицях стала вже звичною. Може, мені ще по лікарнях пройтися? А якщо Солю поранено й вона непритомна?

Мама хапається за будь-що, аби лише щось дізнатися про доньку. Я не знаю, чи це хороша ідея, але не можу вбивати її останню надію.

— Можна спробувати, — погоджуюсь я.

— Я зараз зберуся й піду!

— Куди? За кілька годин почнеться комендантська година, — нагадую їй. — Не вистачало, щоб тебе затримали й кинули на підвал.

— Гаразд. Завтра вранці піду, — погоджується вона. — Увесь час звинувачую себе, що не наполягла, щоб ходив із нею батько, та й я могла б їй допомагати. Скільки разів пропонували — не погодилася. Нам потрібно було бути наполегливішими, не відпускати її одну, — бідкається мама.

— Мамо, не звинувачуй себе ні в чому. Люди, коли трапляється лихо, чомусь починають себе звинувачувати, найчастіше безпідставно. Соля вирішила робити свою справу сама, без вас. Як ви могли їй завадити? Ходити за нею слідом? Вона доросла дівчинка.

— Так, доросла, але лише за віком, — погоджується мама. — Насправді вона така беззахисна, непристосована до дорослого життя. Це ми винні в тому, що не навчили її бути обережною. Бідна моя дитинка, вона думає, що на цьому світі живуть тільки добрі люди, а погані бувають лише в казках. І ми з батьком у цьому винні!

Мати починає плакати й знову звинувачує себе в зникненні Солі. Я розбита, знервована й страшенно стомлена.

Мене призначили помічником начальника караулу. Це було невеличке підвищення. У прибудові перед входом у приміщення перебував начальник караулу, який зазвичай уночі спав, потягнувши сто-двісті грамів оковитої.

Увечері, десь о дев’ятій годині, до воріт підійшов підліток років чотирнадцяти й кивнув рукою, підкликаючи мене до себе. Я не мав права розмовляти з цивільними по той бік загорожі, але хлопчина боязко озирнувся, приклав палець до губ і знову поманив до себе. Я завагався. Огледівся — начальника караулу на подвір’ї не було. Схоже, він уже задрімав, і я повільно пішов до хлопця, тримаючи напоготові зброю.

— Чого тобі? — спитав я неголосно.

— Хочете дізнатися про свого друга Щасливого? — також неголосно сказав він.

Щасливий — позивний Юрка. Я пішов