Читати книгу - "Прірва для Езопа"

— Гей, — врешті озвався я, бо він був, здається, так заглиблений у процес поїдання сала, що геть не помічав мене.

— Угу, — плямкнув він мені масними губами.

— То я, того, закінчив.

— И-ги, — на нього напала гикавка.

Бачите, якби я вибрав інший момент, якби не оте товсто нарізуване на підкладці до мишки сало і недурна гра слів — «сало на мишці — сало для мишки» — якби не те, що мені так хотілося їсти, то я б не впустив ініціативу розмови, і діалог склався б інакше.

— То я, той, піду.

— Катай, пінгвіне, катай, — сказав він він лагідно і відригнув мені в обличчя салом з помідорами і учорашньою тушкованою капустою.

— А гроші?

— Які, голубе, гроші?

— Ми ж домовлялися про тисячу…

Він почав шарити по кишенях спецівки, вивертаючи їх одна за одною, знизу уверх.

— Нема, голубе, як пред Богом кажу, нема.

Він нависнув наді мною, кошлатий і здоровий, і відригнув в обличчя позавчорашнім гороховим супом.

— Ми ж домовлялися про тисячу, — канючив я далі.

— Ото пристав з ножем до горла. О, от тобі і маєш — обіцяна тисяча.

Він витяг урешті із верхньої нагрудної кишені купюру незнайомої мені валюти.

— Бачиш, одиниця і три нулі. То і є тисяча.

Він тицьнув мені до рук ту пожмакану купюру, тоді розвернув мене, наче тряпчану ляльку, на сто вісімдесят градусів, дав коліном доброго стусана, аж я пролетів метрів з двадцять, а тоді всівся їсти сало.

Я зрозумів, що мала на увазі Віра, як говорила, що із моїм рівнем віктимності на світі не заживаються. Святий вечір, трясця його матері, був до тої міри холодним, що сльози замерзали на моїх нижніх повіках бурульками, і я мав час від часу відламувати їх, аби плакати далі. Цього разу приниження набуло такого ступеня, що я уперше в житті заплакав. І, коли б сльози не замерзали, у цьому була б певна втіха — плакати наче дитя. У мене потекло з носа і навіть з вух, і, аби не задубіти, я натяг на голову Вірину шапочку-шолом, а на руки оті диво-перчатки.

Я йшов світ за очі і знав, що ніколи в житті не повернуся назад, до моїх дівчат. Я вирішив іти, скільки стане сил, а тоді упасти у якусь снігову кучугуру і померти. Я чув, що така смерть доволі приємна. Єдине хіба у ній неестетичне було те, що замерзлий мозок розриває череп на друзки, як було колись із пляшкою шампанського, що я її засунув до морозильника і забувся своєчасно витягти. Хоча і це було всім на руку — у такому випадку мене не зможуть ідентифікувати, а, отже, за якийсь час викинуть, наче геніального Амадеуса, до вигрібної ями, що убереже Віру і Аліну від грошових клопотів. Бо померти, скажу я вам, у цих краях коштує навіть дорожче, ніж жити.

Як ми ховали Жан-Люка, то на одні лише жалобні картки та відповідні сукні і капелюшки видали силу грошей. Я вже не кажу про труну, яка коштувала наче «мерседес» середнього класу. А вінки, а послуги отієї зграї працівників похоронного сервісу…

Єдине, чого мені перед смертю хотілося, то це з'їсти шмат доброго сала. Але останні гроші відібрала у мене та причеплена до мотузки янголиця і, видно, мені так і судилося померти, не задовольнивши своєї останньої примхи.

Я зайшов уже хто знає як далеко від цивілізації і почав приглядати у чистому полі такого-сякого кущика, де б мені примоститися, аж побачив попереду вогники. То була заправка із громадською вбиральнею і невеличким магазинчиком.

На касі сиділа літня жінка і в'язала шкарпетку. Я подумав, що ця добра душа може погодиться прийняти оту купюру, до речі я так і не дізнався, ліри то були чи ієни, чи ще яка проява, в усякому разі на якусь дещицю перед смертю я міг би за ті гроші сподіватися. Я поліз до маленької торбинки, куди вкинув свій заробіток, але з моїм сьогоднішнім щастям не варто було і сподіватися, що я знайду ті потом і кров'ю зароблені гроші. Тоді я подумав, що, може, вона поміняє виграного мною у янгола пістолет на пачку жувачок, аби мені не було дуже вже сумно замерзати попід кущиком. Бачите, з огляду на її вік і на те, що вона в'язала дитячу шкарпетку, я прийшов до висновку, що у неї є онук або онучка. У першому випадку я не виключав, що її зацікавить пістолет, такий схожий на справжній і одночасно такий легкий — якраз на дитячу руку.

Я витяг пістолет і показав їй, знаками пояснюючи, який ґешефт я її пропоную, бо від плачу і морозу голос у мене пропав. Стара жінка відкрила касу і так само, як і я, мовчки, поклала мені до торбинки купу грошей. Я і не знав, що вони так добре заробляють на бензині, жувачках і презервативах. І вже й гадки не мав, що натраплю на таку співчутливу душу, що одразу збагне, як мені кепсько ведеться, і так щедро підтримає у скрутну хвилину. Погодьтеся, далеко не кожен подарує незнайомій людині свій