Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

інноватором; Феніхель, хоча й не менш політично активний, був відособленим, безпристрасним, обережним розумником. Райхові ідеї вистрілювали, як феєрверки, багато з них були безладними; Феніхель, маніакальний педант-планувальник, мав організаційний, енциклопедичний склад розуму. Райх намагався асимілювати групу під себе як революційну альтернативу для МАП й хотів сформувати розкольницьке угрупування активістів-психоаналітиків, діяльністю якої керуватиме його власна наукова програма (він запропонував набір вимог до усіх аналітиків-опозиціонерів, як ото провадити «належну сексуальну поведінку», тобто вони мали бути оргастично здатними; отже, всі ті фактори були такими, що тільки він міг перевіряти та судити про їхню відповідність вимогам){269}. Менш сварливий Феніхель віддавав перевагу утриманню всього їхнього задуму в таємниці, залишитися кимось на кшталт подвійного агента в організації, який має за мету маніпулювати із середини.

Після зустрічі Феніхель почав роздавати кожному з членів їхнього кола «Рундбріфе» — таємні листи кругової поруки — так, як Фрейд робив із «паладінами», що формували його внутрішнє коло. Феніхель друкував «Рундбріфе» на цигарковому папері, висилаючи скопійовані версії шістьом, чи десь так, аналітикам-марксистам: Енні та Вільгельмові Райхам, Едіт Якобсен, Еріху Фромму, Джорджу Ґеррьо, Ніку Ваалу, Едіт Ґьомрой та Генрі Лоуенфельду. «Ми усі переконані, — писав Феніхель у своєму інавгураційному посланні, — що усвідомлюємо та визнаємо зародок діалектично-матеріалістичної психології майбутнього, а відтак палко потребуємо захищати й поширювати це знання».

У своїх «Рундбріфе» Феніхель збирав вибірку новин та пліток, що блукали поміж його чисельними респондентами-психоаналітиками й підкріпляв їх своїми об’ємними редакторськими та теоретичними коментарями. Загалом, він надрукував 119 листів (по одному кожних три-шість тижнів), і кожен містив від 10 до 80 сторінок (одинарний пробіл; загалом назбиралося 3000 сторінок). Феніхель підтримував практику таємної кореспонденції впродовж одинадцяти з половиною років: до 14 липня 1945 року — за рік до його смерті. Хоча Райх, якщо обирати з-поміж двох, на той час був більш харизматичним, саме ці листи зробили із Феніхеля лідера групи де-факто; її учасникам він дав чорнило, що з’єднало їх.

До наших днів дожили лічені копії «Рундбріфе», позаяк Феніхель попросив реципієнтів знищити їх: «Не варто забувати, наскільки неприємно може бути, якщо хоч один із цих “Рундбріфе” потрапить у не ті руки! — писав Феніхель. — Саме тому я попросив, аби їх спалювали одразу після читання. Хто не захотів би цього робити, повинен хоча б ставитися до них так бережно, аби ніхто непричетний не міг їх прочитати». Коли Райх запитав Феніхеля, чи той може опублікувати групі один зі своїх листів у наново заснованому «Журналі політичної психології та сексуальної економіки» (перший випуск був майже повністю написаний Райхом), той відповів, що це скомпрометує таємничу природу опозиції. Райх же бажав, аби баталії відбувалися відкрито. «Коли людина бачить навколо себе цю обмеженість умів, — відповідав він Феніхелю, — то з’являється бажання дати волю почуттям»{270}.

«Ці листи були дуже підпільними», — Лора Райх розказувала мені про «Рундбріфе». Енні Райх, яка померла 1971 року, не спалила своїх, і Лора Райх зараз має майже усі листи своєї матері. «Через багато років, коли та лежала на смертному одрі, ще один реципієнт з тієї когорти зайшов до її спочивальні і вкрав їх, бо його ім’я згадувалося в них і він не хотів, аби його особу було викрито… Крадія, однак, мучила совість, і він, зізнавшись у заподіяному, повернув мені мої “Рундбріфе” в магазинному пакеті». «Хто був злодієм? Лоуенфельд. Генрі Лоуенфельд. Він був учасником листування “Рундбріфе” в Берліні, потім поїхав до Праги, а згодом опинився в Нью-Йорку»{271}. Він вкрав їх, пояснювала вона, тому, що «вони усі боялися, що їхні імена відкриються і їх випроторять з Америки за те, що збрехали імміграційному комітету, нібито ніхто з них не був комуністом. Також їх непокоїло те, що психоаналітична спільнота знатиме, що вони були членами цієї таємної організації».

* * *

1997 року, на знак святкування століття з дня народження її батька, Лора Райх прочитала лекцію в Інституті Ґете в Бостоні, штат Массачусетс. «Райх святим не був, — сказала вона натовпу, що складався із сім’ї та тих, хто ним захоплювався. — Він був дуже складною людиною, але я не збираюся наголошувати на цьому сьогодні, коли ми зібралися з нагоди святкування його дня народження». Те, що почули далі в її промові, було відчайдушним захистом її батька. Лунала нищівна критика Фрейда і психоаналітичного істеблішменту тих часів, які, як було продемонстровано за допомогою тоненьколистих «Рундбріфе», цинічно змовилися проти Райха.

Офіційна історія Райхового розриву зі світом аналізу твердить, що він добровільно залишив групу 1934 року через непримиренні конфлікти поглядів із Фрейдом. «Райхова політика вела і до особистого, і політичного відчуження, — писав Джонс у третьому томі своєї біографії Фрейда, що була опублікована в рік смерті Райха, — і відтак Райх вийшов із Міжнародної асоціації психоаналітиків». Більше вже збрехати не можна було, стверджує Лора, вказуючи на те, що Джонс добре знав правду. Лора Райх також атакувала аналітика її матері, Анну Фрейд, яку описала як «маріонетку з манією величі», і вважала, що фрау Фрейд несла особисту відповідальність за розпад їхньої сім’ї.

Після остаточного розлучення їхніх батьків Лора Райх та її сестра покинули комуністичний заклад колективного типу в Берліні й почали відвідувати фрейдівську школу у Відні, де жили з батьками Енні Райх. «Анна Фрейд керувала цим уже віденським колективним виховним закладом для дітей, — сказала мені Лора Райх, коли ми зустрічалися. — Багаті американці і люди, які хотіли, аби їхніх дітей проаналізували, потребували місця, де зупинитися, тож вона організувала групові будинки для таких дітей… аналізувалися всі. Щонайбільше там мешкало 10 дітей. Фізично про нас дбали дуже добре. Себто те, чим нас там годували, мені не подобалося, але порівняно з тим, що ми споживали в комуністичному закладі — небо і земля».

Допоки Енні Райх продовжувала свій аналіз із