Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Прибігли лікарі, забрали мене. З’ясували, що, крім кількох опіків, у мене ще й кульове поранення. Куля в батарею влучила, а від неї мені в спину зрикошетила. Я зопалу й не помітив, а лікарі сказали, що треба вийняти. Поклали долілиць, наркозу дали. Я вже почав засинати, коли вибух почув. Крики якісь, стрілянина. І там мені здалося, що не вберіг Борис свідка. Чисто працювали, негідники.

— Браунінг мій під подушку покладіть, — сказав лікареві.

— Зробимо, — кивнув той, і я провалився в якусь темну безодню.

Прокинувся — вже світло було, розплющив очі й побачив Анюту.

— Доброго ранку, Іване Карповичу. — Вона усміхнулася. Бліда була, в сукні з високим коміром і довгими рукавами.

— Що ви тут робите?

— Та в сусідній же палаті лежу. Оце зайшла вас провідати. Як ви?

— Не скаржуся, живий наче. А ви як?

— Теж непогано. Голова час від часу болить. Що воно тут діється, Іване Карповичу? То постріли, то вибухи!

— Мабуть, те, про що ми з вами говорили. Відчули люди можливості, спокусилися і витворяють бозна-що. — Трохи боліла спина. Засунув руку під подушку. Браунінг був на місці. Перевірив набої.

— Думаєте, спробують іще раз на вас напасти?

— Та всяке може бути.

— От як у такий світ дитину народжувати?

— Світ різний. Раю тут не було і не буде. Але пекло теж не завжди.

Тут до палати Борис забіг. Блідий, очі червоні. Подивився на Анюту, та вийшла. Сів на стілець поруч із моїм ліжком. Не сів, а впав, наче ноги в нього підломилися. Відчай був у його очах.

— Убили? — спитав я.

— Убили. Ми його вивозили звідси, а вони бомбами закидали. З темряви, не видно нічого було. Ми навмання стріляли, одного поцілили. Свої ж його добили і втекли. Ось так.

— Не впізнали вбитих?

— Не наші, не одеські. І документів у них жодних не було. Чужі. — Борис головою закрутив.

— А телеграф?

— Була одна телеграма до Москви. «З півдня наближається тайфун Прошу вжити заходів». Ми схопили чоловіка. Колишній учитель, за пияцтво вигнали, старцював на вулицях. Сказав, що йому два рублі дали й текст телеграми. Він і відправив. Хто дав, не запам’ятав. Точно не знав, ми перевірили.

— Та диви як обережно працюють! — здивувався я. — Де й навчилися!

— Бенціону Менделевичу запропонували поїхати з міста, — тихо сказав Борис.

— Хто запропонував?

— Командувач Румунського фронту генерал Щербачов. Він зараз тут найголовніший у владі. Сказав, що раз Бенціон Менделевич не може забезпечити мир, він має поїхати з міста. Їх треба знайти! Але де, де їх шукати?

— Шукайте, де б могли чужі ховатися. У них десяток, а може, і більше бійців тут. Десь же вони живуть, щось їдять, п’ють. Питайте у крамницях, на базарах, у проституток. Не може купа людей ховатися так, щоб слідів не залишалося. А бійці мусять бути, вони ж розпочали війну.

— Спробую, Іване Карповичу! — Борис підхопився і побіг.

Я усівся в ліжку, посидів, потім підвівся. Рана боліла, але терпіти можна було. Визирнув у коридор. Там сиділо з десяток озброєних людей. Охороняли мене. Повернувся в палату. Думав про справу. Невдовзі їсти принесли. Був голодний, але поїв тільки хліба, боявся, що в супі чи котлетах отрута може бути. А хліб — їжа проста. Вже доїдав, коли шум зчинився у коридорі. Я схопив браунінг і обережно визирнув.

— Спіймали негідника!

Ціла купа тіл на підлозі борсалася. Охоронці мої наче подуріли, всі кинулися когось ловити. Хоч би хто втримався.

— Іване Карповичу! — почув я знайомий голос. Побачив під тілами охоронців скривавленого Сашка.

— Ану припиніть! Припиніть! — заволав я, почав охоронців розкидати на всі боки, сичав, бо рана боліла. Ну нарешті — розкидав, підняв хлопця.

— Він хотів до вас прокрастися! У білий халат вирядився! І пістолет при ньому! — закричали охоронці, показували «велодог».

— Він до мене. Охороняйте далі. І не кидайтеся всі на одного. А якби кілька нападників було? Поки ви б одного ловили, інші б до мене легко пройшли! — сказав я суворо, забрав «велодог» і завів Сашка до палати. Бідолаха накульгував, губи розбиті, під оком синець набрякав, але такий задоволений уже був!

— Знайшов я їх! Знайшов! — зашепотів мені на вухо.

— Кого? — здивовано спитав я.

— Нападників! Їх цілий загін. Пістолети у всіх, гвинтівки, кулеметів кілька!

— Ти про що? — Я підозріло зирнув на хлопця, бо ж його по голові сильно били.

— Про тих, кого ви шукаєте! — Закивав він, говорив пошепки, оченята палали.

— Сідай, — сказав йому. — Розповідай, тільки спокійно.

— Добре, Іване Карповичу. Значить, ото як сказали