Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

розглядав невпоміт мозолі на долонях від шаблюки і списа і мов бачив і оті бої, і смерть побратимів.

А під вечір, як тільки він повернувся до свого тимчасового пригородка, на ще веселу і галасливу Січ прибула врешті і вивідна Сіркова сотня на чолі із сотником Гнатом Турлюном, яка перебувала за його наказом у Переяславі і для бачення прийому бояр гетьманом, і для інших повідомлень. Сірко нетерпляче чекав Турлюна, поки той обідав та перевдягався, так ніби відомості від нього могли повернути йому спокій і вселити якісь нові надії...

Він не йняв віри сотникові, коли той оповів, що роковане сталося, що підданство вже скоєне, що гетьман і окремі старшини дали присягу через бояр цареві на вірність і послушенство...

Перервала довгу розмову обох поява Сіркового брата Максима, що відпроваджував коней і людей у великолузькі села і мав бути тепер вдома при батьках.

— Ти тут? Щось сталося, брате? — зауважив Сірко блідість на лиці Максима.— Чому мовчиш? Щось сталося, питаю?! — повторив грізніше.

— Настку татари в ясир забрали ще в осінь,— ледь вимовив той і заридав, не стримавшись.— Разом із худобою.

— Що ти плетеш? Як то її в ясир могли забрати? — не йняв віри почутому Сірко.

— Ще в осінь, із толоки, як була на пасовиську коло череди взамін за хворого тата,— ледь вимовляв Максим у плачі.— Дядько Корній, війт, також геть слабі тепер.

— Чому ж досі мене ніхто не попередив? — відчув Сірко, як завмерло серце в грудях і не стало чим дихати. Підступи Брюха, поведінка старшини в Коші, оповіді Гната і Максимова новина аж дух йому забили.— Чого ж ти раніше мені не повідомив? — перепитав він.

— Я і Нестор лише нині ранком добралися додому, а там отаке горе! В селах ми чули від людей, що татари якось забрали капулівську череду і пастухів, але хто міг допустити, що між тими пастухами була і наша Настка?

— Як же ушкали аж туди добралися? — заходив Сірко по тісному пригородку.— Чому ж Січ нічого не відає? — стискав п'ястуки в погрозі.

— Січ відає! Як то не відає?! Приховали від нас, мабуть!

— Як то приховали?! Чому ж не попередили з бекетів, чому не гналися? Чи чатових не було? Чому не звільнили усім поспольством?! — уже кричав у чорному гніві і розпачі Сірко на Максима.— Зрештою, чому досі не викупили їх?!

— Бекетчики не бачили, бо був туман. Худобу ушкали захопили ранком, а люди довідалися про це лише пізно ввечері, як не дочекалися череди із пасовиська. Погналися і аж на Рогачик дійшли по сліду, а за переправу хто ж піде? Старі та малі? Татари,— шморгнув носом Максим,— ще за дня спокійно переправилися через русло і були вже бозна-де в степу. А посильних-викупців посилали, кажуть, вже двічі підряд, то вони вернулися обойно аж по двох місяцях ні з чим.

— Ми вернемо і її, і інших — чи викупом, чи походом, тільки б дізнатися, де вони та що з Насткою,— знову заходив у роздумі Сірко.

Горе пекельне, лихо несказанне, мов брила, упали на нього, на джуру Лавра Гука, на сотника Гната Турлюна та на Максима — його звідняка і Настчиного рідного брата. Якусь мить Сірко задихався від шаленства, зводив у небо очі, що палали прокляттями, мукою та благанням.

Вже пішли спати і Гнат Турлюн в печалі від почутого, бо потай любив Настку, і смертельно вбитий горем Лаврін Гук, і Максим Прихідько, а Сірко, метаючись, мов звір у клітці, все міряв кроками тісний пригородок, смалячи люльку за люлькою, ніби не знаходив собі місця не лише в курені, а й у всьому світі...

Біля куреня ще доспівували козаки свіжу думу про лицаря Нечая, що додавала журби та смутку своєю тужливістю:

Ой з-під лісу, з зеленого гаю Вийшло військо славного Нечая, Вийшло військо, а його немає. Ой його попівна в обіймах тримає. Вийшло військо зі Шпеком на ляха, Що не зміг здолати рейтарів, бідаха. Вийшло військо до смертного бою І лягло під Красним стятою травою...

Сірко аж щулився від жалоби й смути, аж ридав душею в горі. Перед очима стояли то покошені під Стіною й Красним козаки, то люба Настка з чарівними ямками на рум'яних щоках і ясинцями у великих, веселих очах. Оті очі молільно просили його вирятування і допомоги, волаючи і стинаючись...

Особисте горе обривалося уявною сурмою та накрами над ще болючішою подією, отією наспіх підготовленою Переяславською радою із ровтою-виправою козаків, купками міщан-рукомесників і посполитих, на якій, не домігшись одностайної згоди, гетьман викрикнув: «Крім царського високорукого пристанища, кращого притулку ми не знайдемо тепер!.. А тим, хто з нами не згодний, вільна дорога у світи — чи до татар та агарян, чи до католикосів, чи й ще де!..» Вигукнув і поцілував грамоту, в якій Виговський вичитав, що цар буде допомагати народові «малоросійському» (уже не українському!) «боротися за віру православну і вітчизну»...