Читати книгу - "Томасина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та невисокий Джорді Мак-Набб і довгов’язий Джеймі Брейд своїми скорострільними фразами буквально запалили в уяві Мак-Дьюї яскраві образи безпорадних, скривджених циганами тварин. І ще він пригадав, що ніхто інший, як Джорді, приносив колись до нього невеличку жабку з переломом лапи — і був виставлений за двері клініки. А потім він зустрів ту жабу живу і задоволену життям у домі, який стояв у Глені й належав до іншого світу. І, вірогідно, саме через те Мак-Дьюї почувався, що він у боргу і перед Лорі, і перед Джорді. Тож ще трохи подумавши, він нарешті сказав:
— Я подумаю.
У перекладі на мову хлопчаків, що часто мали справу із дорослими, це означало «так», і саме так сприйняв слова ветеринара Х’юї, хоча насправді жодного рішення Мак-Дьюї ще не прийняв, і, кажучи «Я подумаю», він мав на увазі саме те, що казав.
— Дякую, сер! — дружно сказала вся трійця, і коли вони пішли, Х’юї Стерлінг на хвильку затримався і сказав: — Сер, ми зробимо все можливе, щоб оживити Мері-Pya. І ми справді прийшли сюди, аби її побачити. Просто я подумав, що можна поєднати одне з другим — оскільки все одно ми тут. Бо Джорді, знаєте, він так переживає за тих звірів.
Містер Мак-Дьюї напрочуд лагідно поклав руку на хлопцеве плече і сказав:
— Дякую тобі, Х’юї. Ну, доганяй своїх.
Коли хлопець пішов, Мак-Дьюї сів і закурив. Він прислухався до своїх почуттів і все питав себе, що ж таке з ним коїться.
Ветеринар прислухався до своїх почуттів, а скаут-вовчик Джорді Мак-Набб — до своїх. Бо в його системі уявлень сказане дорослим «Я подумаю» означало байдужість. Його меткий дитячий розум повернувся в той день, коли він прийшов до містера Мак-Дьюї по допомогу, а отримав відкоша. Тож того ранку не тільки Мак-Дьюї думав про зелену жабу з переламаною лапою і ту місцину, де хвора чи поранена тварина може знайти ласку та притулок…
23Змінилися часи, змінився світ. Ніхто, навіть моя жриця Лорі, не приділяє мені стільки уваги, як приділяли колись.
Чи, може, я уже не Секмет-Баст-Ра, кішка-богиня ночі, заступниця сонця й пожирателька місяця, що п’є з небесної чаші зоряне молоко?
Тепер я сиджу і сумую; колись же я була весела, горда, всемогутня. Я не скачу і не стрибаю, і не бігаю вгору-вниз по стовбуру Відьомського Дерева. Інколи я сумніваюся, що я ще богиня, я сумніваюся навіть у тому, що я — це я. Мені сняться дивні бентежні сни, в яких я бачу, що живу зовсім іншим життям; але я нікому про ці сни не розказую, навіть Вуллі з Мак-Мурдоком. І я б мала прожити ще тисячу або й більше життів, перш ніж мій Божественний Ка спуститься з небес, аби правити людськими долями. То хто ж я така? Де я є? І чому все так сталося?
Як таке пережити, коли спочатку ти божество, а потім — ні?
Чи доведеться мені ще хоч раз почути: «О, Баст, Божественна Володарко Ночі, Богине Кохання, Безмежна, Всюдисуща, Мудра і Всезнаюча, о, Богине, подаруй своє заступництво!». Якби хтось так до мене звернувся, я б гори для нього перевернула!
Але звуть мене просто Талітою; я навіть не знаю, що означає це ім’я, але скидається на те, що Лорі отримує від нього якусь дивну насолоду і навіть ніжно усміхається щоразу, коли кличе мене.
— Таліто, Смугаста, кішечко ти моя мила! — гукає вона мені. — Біжи до мене, дай подивлюся, чи ти не нахапала десь кліщів. — Вона запускала пальці мені в хутро, і я від насолоди аж тремтіла.
Проте це зовсім не те, що бути божеством.
Лорі теж була вже не та. Вона дедалі менше прислухалася до голосів з безмежності, які зверталися до неї. Дедалі більше її увагу поглинала стежка, що йшла від Глену до Відьомського Дуба, і якщо вона напружувала слух, то лиш для того, щоб почути: чи не лунає Дзвоник Милосердя?
Я добре знала, кого вона виглядає, і моє прагнення укоротити віку Рудобородому від того тільки міцнішало.
Я плела тенета прокляття, здебільшого тоді, коли Лорі сиділа за своїм верстатом. Тоді я лежала біля каміна, підібгавши лапки, і спостерігала за нею через відчинені двері. І я, і вона робили майже одну справу.
Її ткацький верстат стояв у порожній побіленій кімнаті. Темне вікно виходило на храмовий задвірок, за яким були ліс і струмок, і якось, коли вона ткала, я бачила, як із лісу вийшов рудий олень і ткнувся головою у вікно. Швидкі рухи Лорі на хвильку завмерли, і тварина та людина обмінялися такими ніжними поглядами, що я закипіла від ревнощів. Якби Лорі, крім мене, стала служити ще комусь, я б цього просто не пережила.
Коли стояв погожий день, сонце заливало всю кімнату, і деколи мотки фарбованої пряжі, які приносили селяни, щоб Лорі зіткала з них теплі шалі або пледи, кидали на стіни кольорові тіні.
Барви тремтіли і танцювали на стінах, а серед клубків, яскріючи рудою шевелюрою, зосереджено сиділа моя Лорі — і ткала, ткала, ткала кольорові плетива; її легкі пальці злітали над верстатом, літали над ним, пролітали крізь нього, і весь цей час дюйм за дюймом поплямлена сонцем тканина збільшувалася у розмірах. Я, лежачи біля каміна, робила те самісіньке: сукала і сплітала нитки, яким судилося стати погребальним саваном для мого ворога — Рудобородого.
Зробити пастку, виплести її за всіма правилами — в цьому є щось від ткацької справи. Через довгу основу, утворену з численних рис і честолюбства, жадоби і звичок, нетерпимості та жаги, віри та любові, з ненависті людської (ніхто ще не втік від верстата, що тче долі!), ми протягуємо нитку випадковості, вплітаємо клаптики життів — незнайомців і друзів, людей близьких і далеких, молодих і старих; вплітаємо ненароком підслухану фразу; поворот, що трапився на мить раніше, ніж потрібно; мовлене зопалу слово, котре, як відомо, не горобець;
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Томасина», після закриття браузера.