Читати книгу - "Поза часом"

— Мамо.

— Що ж це воно таке, Лауро, ніхто цього не розуміє так, як я, ніхто не може збагнути, що її весь час мучить кошмарний сон і вона ніяк не прокинеться.

— Я знаю, мамо, я також це розумію. Якби можна було чимось зарадити, Раймонді все б зробив. Сидячи тут, ти їй не зарадиш, піди поспи, прийми заспокійливе й поспи.

Він допоміг їй підвестися й провів до дверей. «Що це було, Лауро?» — вона раптом заклякла. «Нічого, мамо, стріляли десь далеко, ти ж знаєш». Але що могла знати донья Лаура, про що тут говорити? Так, тепер уже пізно, він відведе її до спальні, а тоді піде до крамниці й звідти зателефонує.

Він не знайшов синьої куртки, яку любив одягати вечорами, позаглядав у шафи в коридорі — раптом мама повісила її туди — та зрештою напнув перший-ліпший піджак, бо на вулиці було свіжо. Перш ніж вийти з дому, зазирнув на хвилинку до Мечи і, ще перед тим, як у напівтемряві розгледів її, відчув той кошмарний сон, тремтячі руки, ворушіння таємничої істоти під шкірою. Знадвору знову сирени, краще вийти згодом, але крамницю зачинять і він не зможе зателефонувати. Під повіками очі Мечи рухалися, наче хотіли вивільнитися, глянути на нього, скеруватися в його бік. Він провів пальцем по її чолу, боявся доторкнутися до неї, роз’ятрити дотиком її кошмар. Очі й далі ворушилися під повіками, Лауро відсахнувся: не знати чому, його змагав щораз більший страх від самої думки про те, що Меча може зненацька розтулити повіки й подивитися на нього, і він позадкував. Якщо батько вже спить, можна зателефонувати з вітальні, стишити голос, однак сеньйор Ботто й далі дивився репортаж матчу. «Авжеж, про це ходить багато чуток», — подумав Лауро. Він підведеться рано й зателефонує до Лусеро, перш ніж поїде на факультет. У глибині коридору завважив доглядальницю, та виходила зі спальні, тримаючи в руці щось блискуче — чи то шприц, чи то ложку.

Навіть час переплутувався й губився у цьому нескінченному чеканні з безсонними ночами, які компенсувалися денною соннотою; постійно приходили якісь родичі або друзі, котрі по черзі намагалися розрадити донью Луїсу й грали в доміно із сеньйором Ботто; підмінна доглядальниця, оскільки перша мала поїхати на тиждень до Буенос-Айреса, філіжанки для кави, які ніхто не міг знайти, бо їх залишали в усіх кімнатах, Лауро зазирав, коли міг, і йшов, коли заманеться, Раймонді всупереч давній звичці заходив уже без дзвінка, жодного погіршення не спостерігається, сеньйоре Ботто, це такий процес, що її можна лише підтримувати, а більше нічого не вдієш, я годую її через зонд, слід чекати. Але ж їй увесь час щось сниться, лікарю, подивіться на неї, вона майже не знає спокою. Не в тім річ, доньє Луїсо, вам здається, що вона бачить сни, а це реакція організму, мені важко вам це пояснити, просто в таких випадках діють інші чинники, врешті-решт, не думайте, що вона усвідомлює те, що нам здається сном, така життєва сила й ця реакція можуть бути гарним симптомом, повірте мені, адже я уважно її спостерігаю, а от вам треба відпочити, доньє Луїсо, підійдіть, я поміряю вам тиск.

Через усе, що відбувалося на факультеті, Лауро було дедалі важче вечорами повертатися з центру додому, а проте він несподівано з’являвся о будь-якій порі — радше через матір, аніж через Мечу, й залишався якийсь час, дізнавався, що все без перемін, розмовляв із батьками, вигадував теми для розмов, аби бодай ненадовго їх розважити. Щоразу, коли наближався до Мечиного ліжка, — відчуття неможливості контакту, Меча зовсім поруч і начебто кличе його, невиразні знаки пальцями, цей погляд зсередини, в пошуках виходу, щось таке, що триває до нескінченності, сигнали в’язня крізь стіну шкіри, нестерпно марний крик. Іноді його змагали напади істерії, певність, нібито Меча відчуває його краще, ніж матір чи доглядальницю, нібито коли він дивиться отак на неї, кошмарний сон досягає свого найгіршого моменту, тож краще негайно піти, тим паче він однаково не може їй зарадити, розмовляти з нею марно, дурненька, дорогенька, ну, годі вже тобі, ну, розплющ негайно очі та облиш ці безглузді штучки, Мечо недоумкувата, сестричко, сестричко, сестричко, коли ти перестанеш кпити отак з нас, пройдисвітко, кинь ламати цю чортову комедію та послухай мене, я стільки повинен тобі розповісти, сестричко, ти ж зовсім нічого не знаєш, а у нас тут таке коїться, та я однаково тобі розповім, Мечо, хоча ти нічого й не втямиш, утім, я розповім. Його думки мовби проймали спалахи страху: чи не обійняти Мечу, жодного гучного слова, адже доглядальниця та донья Луїса ні на мить не залишали Мечу саму, а йому треба було стільки їй розповісти, а Меча й сама, здавалося, промовляла до нього зі свого єства, з-під заплющених очей і ворушінням пальців, що малювали на простирадлі недоладні літери.

Був четвер — не тому, що вони знали, який то був день, і не тому, що це мало для них бодай якесь значення, але доглядальниця згадала про це за кавою, на кухні, і сеньйор Ботто згадав про спеціальний випуск новин, а донья Луїса про те, що телефонувала її сестра з Росаріо, обіцяла приїхати у четвер чи п’ятницю. У Лауро, напевне, вже почалися іспити, він пішов з дому о восьмій і навіть не попрощався, залишив у вітальні записку, мовляв, не певен, що прийде до вечері, чекати не варто. До вечері не прийшов, доглядальниці вдалося відіслати донью Луїсу раніше спати, сеньйор Ботто вистромився після телегри у вікно, з боку площі Ірландії чулися кулеметні черги, і раптом тиша, неймовірна тиша, жодної патрульної машини, мабуть, треба йти спати, ця жінка, котра відповіла на всі запитання телегри о десятій, справжній унікум, скільки вона знає зі стародавньої історії, наче жила за часів Юлія Цезаря, зрештою, на культурі можна більше заробити, ніж стукаючи довбешкою на аукціонах. Ніхто не завважив, що двері за цілу ніч так і не відчинилися, Лауро до своєї кімнати не повернувся, гадали, буцімто він спить після іспиту або щось учить перед сніданком, тільки о десятій збагнули, що його немає вдома. «Не роби з цього проблем, — мовив сеньйор