Читати книгу - "Ангел пригляду"

машини — від нікчемних клерків до самого голови адміністрації. Як задзвонили незліченні телефони, полетіли на всі боки факси та електронні листи, як просто на очах почали здуватися силовики й міністр оборони, як міністри закордонних справ несподівано змінили риторику і почали підшукувати вигідні позиції для переговорів… Як наполохалися польові командири орків, передчуваючи край грабіжницькій волі, і завмерли кадрові військові, готові, якщо дадуть наказ, у лічені години розвернути й відвести з лінії зіткнення техніку і гармати.

Продовжуючи віддавати розпорядження телефоном, Андрій Сергійович раптом зметикував, що лімузин з якоїсь причини досі стоїть на місці, і мимохідь кинув здивований погляд на водія.

Той сидів нерухомий, як надгробок. Витримка що треба, навіть у дзеркало заднього огляду не подивився.

Тепле почуття до цього суворого хлопця раптом охопило Андрія Сергійовича. «Грошей йому дати чи що? — подумав він із раптовою щирістю. — Чи підвищити у званні?» На такого можна покластися, як на самого себе. Не зрадить, не збреше, життя віддасть за господаря. А те, що стоїмо — правильно. Він же сам не давав ніяких указівок.

— Давай, жени, — кинув він водієві, ховаючи телефон. — І мигалку ввімкни, часу мало.

Той несподівано обернувся до нього — і це знову здивувало Андрія Сергійовича. Ніколи водій не дозволяв собі дивитися на господаря впритул, навіть коли щось уточнював. Нечувано! Утім, весь сьогоднішній день такий — небувалий, дивовижний. Багатообіцяльний. Можливо, ще чимало незвичайних речей доведеться сьогодні побачити.

Останнім, що побачив у своєму житті Андрій Сергійович, було око водійського пістолета. Потім звідти хлюпнуло коротке жарке полум’я…

Глава 18

Гавриїл

Ні, Геніус не гнівався.

Просто сидів і розмірковував.

Правду кажучи, справа ця занадто дрібна, марудна, занадто людська. Колись, за кращих часів, Геніус ніколи не розмірковував — лише був, існував у нескінченності, мерехтів. Чи варто витрачати час, який відпущено тобі майже без меж, на такі дурниці, як розмірковування? Звичайно, ні. Але тепер, коли вічність скінчилась, а від часу лишилася, може, якась дещиця, можна було й поміркувати.

Вони втратили сновидця, отого Суботу, — і про майбутнє більше нічого не відомо. Невідомо, чого хоче архістратиг, що готує Дій і куди взагалі все повертає…

А хто, скажіть, винен у цьому? Він, Геніус-Лоцман? Клятий виродок Сфер, повалений Дій? Предвічний Бог, Якого ніхто не знає? Ні. У всьому завинила ненависна дівка-змія. Підступна зрадниця, п’ята колона! Крутилася поруч, дивилася млосно, шепотіла, вводила в оману… Обдурила-таки, обкрутила навколо пальця, проникла в усі таємниці його департаменту — корпорації «Легіон».

Він скреготнув зубами: тепер усьому кінець…

Хоча ні, стривайте. Не всьому, та й не кінець зовсім. Залишилось у нього в запасі дещо таке, що навіть самому Дію дивовижею буде. Ні, недарма він зветься Геніус-Лоцман і буде таким до останньої години. Аби не настала вона занадто швидко.

Планета обертається важко, з натугою, сонце похмуро заповзає на небеса, і все, між іншим, завертає до останньої битви. Дій сходить люттю, архістратиг гострить меч Божого гніву. Якщо два космічні прибульці знищать один одного — добре це чи погано? І добре, і погано. Добре, що знищать, погано, що разом з ними загине світ. Не весь, звичайно — тільки той, який дорогий Геніусу, заради якого він існує… А долі далеких зірок його мало хвилюють, хоч він і вірить у теорію далекої дії, яка стверджує, що будь-який об’єкт у Всесвіті пов’язаний з усіма іншими. І якщо в немислимій далечині спалахне наднова зірка, рано чи пізно почне свербіти й ваша обпалена шкіра. Але наднові зірки не в нашій владі, а Земля — ось вона, просто під ногами. І коли цю Землю спопелять, йому, Геніусу, більше не буде на що спертися. Незважаючи на свою могутність, не зможе він жити в холодному безповітряному просторі, задихнеться від туги…

О, якби не Дій — він же Діт і Люцифер! Яким усе було зрозумілим і легким у минулому: Геніус був хранителем місця, беріг усіх живих істот, від бактерій до динозаврів, від полярних ведмедів до жирафів Екваторіальної Африки.

Потім з’явилися люди — і це уразило його. Як міг Творець, спираючись на власний образ і подобу, створити настільки недосконалих істот? У смертну, тлінну оболонку вклав він могутній розум, волю й дух. Так, олігофренів серед них безліч, але не вони визначали хід історії. Зате вони завжди й неухильно душили геніїв, з якими Лоцман відчував таємну духовну спорідненість, хоч вони й залишалися звичайними смертними.

Чим же геній відрізняється від людини? Тим, що його розум не визнає кордонів — суспільних, родових, державних. Навіть закони природи йому не указ, він ширяє над ними, долає їх.

Про решту вже давно і влучно сказано: їх пасуть, стрижуть і ріжуть. Точно це, немає тут помилки? Точно, Геніус це знав. І тому дозволяв земним володарям різати й стригти озвірілі свої племена. Проте сам він, Геніус-Лоцман, керувався лише власними волею, думкою та законом.

Але тут прийшов Дій, і в Землі з’явився ще один бог. Точніше, Дій став її богом, відтіснивши Лоцмана.

Звичайно, без борні не обійшлося — він дав битву Дієві. Історія не знає битв ганебніших. Гіршим був, мабуть, тільки бій чорношкірого боксера Майка Тайсона з білявим поляком Голотою.

Князь чекав від ворога громів і блискавок, на які міг би відповісти ураганами й повенями, струсами земної кори і ударами цунамі. Але все вийшло набагато простіше та образливіше: Дій узяв його, сильного, гордого, такого, що не має рівних, і одним ударом розплющив об скелю — разом з усією його гордістю і могутністю…

На цьому битва завершилася. Він, Геніус, назавжди засвоїв різницю між земним і небесним, хай навіть тричі відкинутим від Бога. Відтоді, від часу тієї безславної битви, походила його кульгавість, яку не зцілити…

Рани довелося зализувати довго. Але краще бути вічно другим, ніж безглуздо загинути. До того ж, Дій потребує слуг, і армія жовтооких темних стала в нагоді. Геніус нічого не знав про справжні наміри Дія, про те, які плани виношує він у своїх безоднях. Не занурювався він у нюанси його угод зі Сферами. Проте не міг не бачити, як Дій поширює по всій планеті пекельні муки та скрегіт зубовний — гасячи таким чином кипіння своєї зневаженої гордині.

Геніус не був надто самолюбний. До того ж, він більше прив’язаний до Землі, аніж Дій. Тому й жахався, бачачи, на що перетворюється його царство. Ні, він не стояв осторонь: де міг, гальмував, саботував, вставляв палиці в колеса. Але Дій був незламний — рухався до