Читати книгу - "Ангел пригляду"

Так міркував Андрій Сергійович, сідаючи у свій броньований лімузин з похмурим водієм за кермом. Колишнього, нав’язаного йому ФСО, довелося замінити — аж надто допитливий був. Але не пішла цікавість йому на користь — отруївся, бідака. Чи то грибків не тих скуштував, чи то чайку не з тим випив. На його місце, звичайно, іншого прислали, але той раптово віддав Богові душу — серцевий напад. Тільки тоді керівництво служби охорони запропонувало Андрієві Сергійовичу самому обрати підхожого — нема чого марно співробітниками розкидатися…

Так він і вчинив. Вибір виявився напрочуд вдалим — вірний хлопець, готовий кому завгодно за одним словом господаря горлянку перегризти. З таким Андрій Сергійович почувався надійно, не боявся ні «жучків», ні прихованих камер.

Що й казати, стосунки між кремлівськими вежами були заплутаними. Існувала складна, багаторівнева система стримувань і противаг, що дісталася нинішній адміністрації в спадок від покійного господаря, який з вигляду був демократом, а по суті все одно імператором — ну, може, не зовсім кровопивцею, за що його й не любили в народі. Якщо вже уособлюєш верховну владу, то, будь ласка, будь відповідним, щоб тебе поважали, а дешевий популізм тут ні до чого…

Усі ці заходи, методи й постійні рокіровки добре робили свою справу — обидві вежі люто ненавиділи одна одну, а між ними лавірувало всевидюче око президента, маючи з кожної сутички свої бонуси. Але війна війною, а в головному обидві опори режиму були єдині: надійно зберігали таємниці, до яких мали прямий стосунок. Правда була така страшна, що ніякий корисний ідіот Асанж, ніякий Сноуден, та й узагалі ніхто не наважився б надати їй розголосу. Така похмура безодня зяяла за декораціями режиму, що все інше тьмяніло перед цим. Безодня ця відкривалася будь-кому, хто опинявся всередині, за високими багряно-червоними стінами. Але заглядати туди було все одно що вдивлятися в перерізане горло: нічого не видно, тільки кривавий туман, і кожен, хто туди зазирнув, або переставав бути людиною, або гинув.

З усіх мешканців веж, схоже, лише Андрій Сергійович іще зберігав у собі щось людське, та й то завдяки хворій доньці. Хто страждає, той здатен співчувати — навіть тому нещасному бидлу, ікрі, лохам, як подумки він називав народ. Може, саме тому обрав його архангел з усіх цих…

Тут він пробурмотів таке дивне й страшне слово, що в обох вежах його сенс могли б зрозуміти хіба що двійко найбільш яйцеголових політологів і піарників.

Рівно о дев’ятій ранку за московським часом зайшов він у непримітні двері старої будівлі. Там, у її глибинах, був ресторан для обраних. У ресторані цьому подавали рідкісні страви європейської, африканської та азійської кухні. Цін у меню не було, гість просто віддавав офіціантові картку, і з неї знімали необхідну суму або зовсім не знімали — нікого це не хвилювало, тому що цей заклад був не комерційним, а всього лише невидимим гвинтиком гігантської державної машини.

Вийшов він звідти рівно через п’ятнадцять хвилин. Вираз обличчя його змінився, надію в душі раз у раз заступали сум’яття, страх, ненависть — і знову надія.

— Якщо ви погодитесь на мої умови, — сказав йому бородатий співрозмовник із циганськими очима, — я готовий зцілити вашу дочку.

Ось воно! Збулося те, про що він мріяв, ночами безперервно прислухаючись до хворого, нерівного дихання любої істоти, тремтячи, рахуючи вдихи й видихи, ціпеніючи, коли подих завмирав, і оживаючи, коли Аня знову починала дихати рівно.

Тільки зараз він зрозумів, що для нього головне. Не влада, не тотальне панування, не винищення ворогів. За ті десять років, поки на руках у нього була нещасна дитина, він змінився, став інакшим. У ньому прокинулася душа, яку він вважав остаточно похованою, прокинулася й підвелася. І тепер вона раділа, дивлячись на нього.

Так, він урятує дівчинку! І для цього не потрібні ні злочини, ні чорна магія, ні огидні чудеса. Дещиця потрібна, лише дещиця — примирити дві сусідні країни. І це — цілком у його силах.

Насамперед — сигнал у Новоросію: нехай посилять вогонь на всіх напрямках, західні партнери будуть поступливішими. Після цього зв’язатися з самими партнерами — мовляв, готові продовжити переговори, зустрінемося в Мінську, як зазвичай, під вусатою егідою Бацьки, котрий — погляньте, яка гримаса фортуни, — на старості з останнього диктатора Європи раптом зробився миротворцем. Предмет переговорів простий: зберігаємо статус-кво в обмін на припинення вогню. Далі піде по накатаній… Порох, звичайно, зажадає назад новоросійські землі та Кримську волость, а ми йому — хрін у гірчиці: статтю про самовизначення народів читав? Тут і партнери підтримають — плювати їм на територіальну цілісність, для них головне, щоб не вибухали снаряди й не рвалися зв’язки з могутніми російськими продовольчими ритейлерами. Ні-ні, мир ми відновимо, з цим ясно. Як не мир, то тверде перемир’я, відразу ж нічого не робиться. Поступово, крок за кроком. Де перемир’я, там і мир, а де мир, там і виконання обіцянки.

Аня!

Він затремтів у лихоманці, на очі мимоволі набігли сльози. Лише б вона одужала, а там… Там… Він ще не знав, що саме буде потім, але був упевнений, що все складеться. З його грошима, з його впливом — як вони заживуть! Піти з держслужби, придбати острівець де-небудь в Індійському океані і поїхати туди назавжди… Або навіть не острівець, а яке-небудь маленьке князівство на кшталт Андорри чи Монако. Найняти юристів, ті миттю доведуть, що він і є останній представник якого-небудь відомого княжого роду, викрадений у дитинстві циганами з подачі ЦРУ… Та не в тому суть, зараз головне — донька. Тобто мир, спочатку, звичайно, мир…

Він набрав по захищеному зв’язку номер Івановича. Почав розмову з коротких, ніби неважливих, але насправді дуже важливих фраз. Той мав зрозуміти, що ініціатива походить із самісінького верху, і негайно взяти до виконання.

Іванович здивувався, звичайно, але питань ставити не став, тому й дістався до таких висот, а зовсім не тому, що знайомий із Самим від ранньої юності. Життя довге, поряд із главою держави був багато хто, а вгору піднялись лише обрані. Іванович був із їх числа, мав надприродну інтуїцію і таку ж надприродну старанність. Якщо нагорі сказано, що від сьогодні чорне стало білим, так тому й бути. Навіть більше: буде зроблено все, щоб сталося саме так, принаймні для світової громадської думки.

Ще не закінчивши цю розмову, Андрій Сергійович уже відчув, шкірою відчув, як зрушили з місця, запрацювали колеса і шестерні державної