Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

По суті, партія в черговий раз дістала повчальний урок у старому й разом із тим простому питанні, суть якого полягає в тому, що надмірне оподаткування ліквідує джерела прибутку.

Що ж до самого оподаткування, тут варто додати, що восени 1930 р. на нещасне населення наклали ще один податок — «державну позичку». Це був абсолютно недобровільний захід, як і раніше, розміри нових виплат встановлював центр. Так, сума в 111620 крб, сплати якої вимагалося спочатку від мешканців Криницької округи, «за розпорядженням Ради народних комісарів» у жовтні була підвищена до 1 73 тис. крб. Деякі села вносилися до штрафних списків як такі, що проявили «злочинне запізнення». На місцеву владу чинився неймовірний тиск, щоб спонукати її до більш рішучих дій щодо населення. «Голови сільрад, — зазначалося в одному з нормативних документів, — особисто відповідають за збирання грошей з багатих селян протягом сорока восьми годин, інакше їх збиратимуть силою».

Колгосп фактично не був єдиним «соціалістичним» суб'єктом у сфері сільського господарства. На порівняно невеликій за масштабами частині землі давно вже існували радгоспи, які, хоча й посідали незначне місце в аграрному секторі, більше відповідали марксистській доктрині комуністичної праці. Там робітник одержував платню якраз за принципом «сільських хлібних фабрик». Згідно з цим «фабричним» принципом радгоспи спеціалізувалися в якомусь одному виді виробництва сільгосппродукції — вирощуванні зерна, великої рогатої худоби, свиней і т. п.

У 1921 р. радгоспи мали у своєму розпорядженні лише 3,3 млн га земельних угідь. Різні спроби підвищити їхню питому вагу провалилися, хоча з 1924 по 1933 р. кількість землі, якою вони володіли, збільшилася з 1,5 до 10,8 % загальної площі сільгоспугідь. Однак виробництво продукції залишилося на тому ж рівні. У 1932 р. в офіційних постановах згадувалось про «марнотратство та повну дезорганізацію виробничих процесів» у радгоспах. В офіційній літературі так описувався рядовий радгосп: «Стан Камишинського зернового радгоспу (на Нижній Волзі) можна вважати типовим для багатьох радгоспів. Жодне з помешкань не мало ні обладнаної системи водопостачання, ні лазень, у майстернях руки примерзали до металу, не було кранів чи навіть питної води. В головному приміщенні також не було лазні, ані комори для дров, ані місця для зберігання харчових продуктів, їдальня холодна, брудна,їжа завжди одна й таж, незадовільної якості… Деякі родини все ще мешкають у землянках».

По суті, кількість зерна, яке вироблялося радгоспами, складала лише третину того, що їм належало здавати за планом, а з іншими продуктами справи були ще гірші. На XVII з'їзді партії Сталін говорив про роль радгоспів без ілюзій; він, зокрема, звертав увагу на їхні невиправдано великі розміри, рису, яку вони зберігають по сьогоднішній день.

Радгоспи не вимагали такого активного втручання партії у відносини із селянами, як колгоспи. Люди з підозрілим минулим стікалися масово до них, і оскільки керівництву завжди бракувало робітників, воно було більш-менш толерантним. Одначе в 1933–1934 рр. уповноважені ОДПУ самі встановили присутність серед працівників радгоспів 10 0 тис. «ворогів», від яких позбавилися на кінець березня 1935 р. В одному радгоспі з 577 працівників 49 виявилися колишніми білогвардійцями, 69 — «куркулями», четверо — колишніми білими офіцерами, шестеро — синами отаманів і священиків. В іншому директор був сином довіреного конюха великого князя Михайла, зоотехнік — сином «куркуля», агроном — виключеного з партії троцькіста з «куркульським минулим», 12 бригадирів та інших працівників також виявились сумнівного походження.

Ідея, що трактор, замінивши коня, стане засобом модернізації сільського господарства, перетворення його на передовий і прибутковий сектор економіки, глибоко вкорінилася у партійному світогляді. В радянській історичній науці існують різні точки зору щодо причин колективізації. Найбільшого поширення набула думка про те, що «успішна індустріалізація країни підготувала шлях для успішного впровадження колгоспів». Справді, тогочасне партійне керівництво вважало, що поява тракторів унаслідок індустріалізації гарантуватиме успіх колективізації, трактор розглядали як технічну основу для модернізації села.

Як уже зазначалося вище, Сталін усвідомлював, що трактори не будуть готові вчасно для першого етапу колективізації. І він висунув оптимістичну тезу, що колгоспи могли б спочатку «спиратися на знаряддя праці селянських господарств», оскільки навіть «просте об'єднання селянських знарядь виробництва дало результати, про які наші практичні працівники ніколи не мріяли». Нарком землеробства, керуючись вказівкою вождя, закликав у січні 1930 р. до «подвоєння продуктивності коня та плуга».

Однак ці розрахунки грунтувалися на кількох помилкових уявленнях, одним ізяких була думка, що кінь і плуг будуть наявні найближчим часом. Фактично ж коней у СРСР спіткала така сама доля, що й велику рогату худобу. З початку проведення колективізації кількість коней у країні зменшилася з 32 до 17 млн, або на 47 %.

Причини забою коней і великої рогатої худоби були різними. Коней рідко їли. Коли корм закінчувався, селяни часто жаліли їх і відпускали на волю, отже, «табуни голодних коней бігали дикі по всій Україні». Інколи їх продавали. Це було легше робити, ніж з рогатою худобою, бо партійні органи спочатку все ще помилково вважали, що колгоспна система не потребуватиме коней. «Правда» з цього приводу нарікала, що в одній тільки Білорусії планувалося забити 150 тис. коней для використання чинбарним синдикатом і молочно-товарними і кооперативами їхніх шкур та м'яса, хоча 30 % забитих коней були ще придатними для праці.

Однак у найбільш згубному становищі опинилися вони в колгоспах. Коли селяни в березні 1930 р. залишали колгоспи, коней їм не повертали. А в самих колгоспах за ними погано доглядали. Відома історія про селянина, який показував американському кореспондентові «одного з найгірше утримуваних і годованих» коней, якого той будь-коли бачив, кажучи йому, що то був його власний кінь, за яким був «добрий догляд і якого добре годували».

Один із місцевих урядовців, який супроводжував секретаря обкому комсомолу під час його відвідин колгоспів, засвідчував, що в кожному з них один-двоє коней конало щоночі. Більше того, взимку їх взагалі не було чим годувати (в деяких місцевостях винайшли один із тих типових швидких засобів вирішення проблеми, з якими часто можна зустрітися в Радянському Союзі — виявили, що в умовах нинішньої нестачі вівса та сіна, соснові галузки нібито мають безліч поживних якостей, і в деяких місцях їх збирали та робили силос; але вироблений таким способом силосований корм коні не могли їсти). Мертвих коней можна було побачити скрізь, а живого можна було купити за