Читати книгу - "Дика енергія. Лана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хтось їй допомагає…
— Якщо вона взагалі існує в природі, — каже третій.
— Існує, — глухо говорить Макс. — Можеш мені повірити.
— А, — насміхається перший, — ти ж через неї лички втратив…
— Тебе б туди! — огризається Макс.
Хтось сідає на педалі. Ланцюги напружуються біля самого мого обличчя, колеса крутяться, машина несеться невідь куди…
Минає майже година, доки полісмени розходяться й усе затихає. Ще за півгодини приходить Макс і визволяє мене з багажника. Руки-ноги затекли, звісно. Я уявляю, як хвилюються Алекс, Мавр, Перепілка, і мені стає не по собі.
Ми в гаражі. У напівтемряві рядами стоять поліцейські веломобілі.
— Слухай, — шепоче Макс, — у мене до тебе… дивне прохання.
— Яке?
Він довго не наважується заговорити. Вперше бачу його таким нерішучим.
— Я тобі життя врятував. Двічі.
Мені не подобається цей вступ.
— Чого тобі, Максиме?
— Ти не могла б допомогти моєму батькові й матері? І ще там… кільком людям? Вони теж синтетики.
— Допомогти?
— Лано, все місто знає, що ти виробляєш дику енергію. І передаєш її людям. Які після цього… перестають бути синтетиками. Якщо, звичайно, самі постараються.
— Ти хочеш, щоб я підбадьорила дикою енергією працівників СІНТу? Тих, хто щодня відвантажує Заводу людей як пальне?
— Таж не всі! Головне завдання СІНТу — розподіл енергії, розумієш? Щоб кожен одержав свій пакет вчасно!
— Розподіл пакетів, — кажу повільно. — Ніколи не повірю, щоб твій батько… ким він працює?
— Він головний інженер.
— Не повірю, щоб головний інженер страждав від того, що пакет маленький.
— У них там постійна гризня, — каже Макс дуже тихо. — Знаєш, від чого помер колишній начальник СІНТу? Від браку енергії! Його змістили… і одразу ж оштрафували нібито за недоробки. І він помер.
— Твого батька хочуть змістити?
Довга пауза.
— Поки що ні… але дуже скоро, мабуть, так. Місце головного інженера завжди було таким… ласим…
— Як ти собі це уявляєш, Максе? — запитую різко. — З’явитися в СІНТ і сказати: здрастуйте, я Лана?
— Слухай, — він стискає мою руку, — я ж можу бути тобі корисним! Я покажу тобі СІНТ. Трансформатори, станцію відвантаження… Слово честі, я проведу тебе. Покажу все, що зумію.
Уважно дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, пастка це чи ні.
— Я не зраджу тебе, клянуся батьком, — каже Макс, і мене раптом беруть завидки. У нього хоч батько є… — Лано? — Макс майже улесливо заглядає мені в обличчя.
— А як? — Я все ще роздумую.
Він видихає:
— Я знаю як. Сьогодні на СІНТі… Бачиш, вони теж відзначають Свято Енергії. Лише на свій лад.
* * *
Ніколи в житті не бачила так багато світла. Хіба що в розпал літа, у ясний день, на верхівці громовідводу.
Спираючись на руку Макса, входжу у величезний зал. Макс у парадній формі енергополісмена, чорній зі сріблом. Я — у сукні, яку він приніс півгодини тому. Сукня сидить незле. Волосся укладене під круглим капелюшком. Обличчя наполовину прикрите величезними темними окулярами — остання мода, як пояснив Максим. Дамам, які живуть серед такого блиску, необхідно берегти очі.
Я бачу, як повз нас проходить жінка років двадцяти, висока й тонка, з голови до ніг обвішана лампочками. Миготять вогні на кольоровому намисті, гронами спалахують брошки й шпильки у волоссі, ланцюг вогнів тягнеться подолом сукні, ліхтарі на туфлях підсвічують знизу стрункі ноги, натерті, для повноти картини, фосфоресціюючою пудрою. За всією цією розкішшю тягнеться шлейф дротів, і четверо слуг несуть акумулятор.
— Це дружина теперішнього начальника, — бурмоче Максим.
Зал освітлено мільйоном вогнів. Підлога й стеля майже дзеркальні, у мене, попри окуляри, невдовзі починає миготіти в очах. З Максом вітаються різні люди, і сам він вітається, представляючи мене як подругу. У юрбі походжають офіціанти з тацями. Макс бере два келихи, один простягає мені. Я роблю ковток — це звичайний енерджі-дрінк, хоча, може, злегка підсолоджений.
— Зараз буде концерт, — каже Макс.
Я допиваю свій келих до дна, та однак у мене сухо в горлі.
— Всі ці люди — вони хто?
— По-різному. Є інженери. Є адміністратори. Є ловці.
— Ловці?!
Я вдивляюсь. У парадних костюмах чоловіків не відрізнити один від одного, лише полісмени у чорній зі сріблом формі хоч якось виділяються. У багатьох на рукавах, на лацканах піджаків яскраво горять ліхтарі, але акумулятори, очевидно, заховано під одягом. А жінкам складніше: ось дві дами, мило порозмовлявши, розходяться, але так невдало, що дроти, які ведуть від прикрас до акумуляторів, плутаються. Ніяковість, взаємні закиди, дві бригади носіїв метушаться довкола, намагаючись визволити красунь…
Я згадую темні вулиці міста, відбивачі, ліхтарики-еспандери і динамо-фари велорикш.
— Я знаю, про що ти думаєш, — каже Макс.
— Не знаєш, — відповідаю різко. — Я допоможу тобі — але тільки заради тебе, Максе. А не заради твого батька!
На підвищення в кутку зали піднімається з десяток чоловіків і жінок, у когось гітари в руках, у когось скрипки, у когось бубни, в одного хлопця — барабан. Я дивлюся з інтересом; барабанщик тричі стукає паличкою, і починається музика, така ж аморфна й мертва, як безкоштовна вермішель.
— Зачекай, — каже Макс. — Мені треба переговорити з батьком. Я зараз вас познайомлю!
І зникає в оздобленій лампочками юрбі. Я залишаюся сама — із порожнім келихом у руках і мертвим ритмом, який грузне на барабанних перетинках.
Мені дуже хочеться вискочити на підвищення й відібрати в хлопця інструмент. Я стримуюся з останніх сил, верчу келихом, вистукую нігтями по склу. Ті з гостей, які стоять ближче, поглядають на мене зі щораз більшою цікавістю.
Дурепа! Я ж не повинна привертати увагу, Максим мені сто разів про це нагадував!
— Ви дозволите? — Чоловік із яскравим сузір’ям лампочок на лацкані забирає в мене келих, ставить на тацю найближчого офіціанта, замість нього бере новий і подає мені. — Я уперше вас бачу, мила панянко, ви подруга Максима?
Бурмочу щось невиразне. Жадібно п’ю. Чоловік не зводить з мене маленьких блискучих очей.
— Вам подобається?
Він має на увазі музику. Я хитаю головою, не в змозі прикидатися.
— Ми можемо запросити інший колектив, — каже мій співрозмовник. У нього м’який вкрадливий голос — і дуже владна манера триматись. Помітивши когось у юрбі, він різко махає рукою:
— Стефане! Ходи сюди.
Я повертаю голову…
Стефана-Ловця я ніколи не забуду і не сплутаю ні з ким, який би одяг він не начепив на себе. Зараз він крокує у темно-бордовому костюмі, на лацканах якого справа і зліва цілим морем вогнів горять відзнаки. Я сковтую: може, Ловцю дають по ордено-вогню за кожен десяток жертв? Чи за кожну сотню?
Я хочу втекти. Але ноги ніби приклеїлися до блискучої підлоги. Так буває
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.