Читати книгу - "Мальва Ланда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І то ж треба було з такими опудалами кохатися! Правда, чинив це задля світлої мети.
— Ми такі малюсінькі, ми такі немічні, ми такі нещасні, — заскиглила котрась із них, — пожалі-і-ій нас!
— Що? — жахнувся. — Ще раз? Чи ви мене маєте за бугая?
Заходився гарячково збиратися. Чекала на нього Лю… цить! ані слова… ля-ля…
— Що, ти кудись збираєшся? — спитала Емілія, вигулькнувши з намету волосся.
Вони вже на ти! Прекрасно.
— Маю ще справу.
— Це небезпечно.
— Але я мушу.
— Ти покидаєш нас, малюсіньких, напризволяще? — підкотилася до нього Соломія і потерлася мордочкою об коліно.
— Скажи нам, куди маєш іти, може, виведемо тебе такою дорогою, щоб ти не попався нікому на око, — запропонувала Емілія.
— Вулиця Ясенова.
— О! Це зовсім недалечко. Я заведу тебе провулочками. А до кого там маєш справу?
— Чи не забагато вам хочеться знати?
Дівчатка, сміючись, повдягали сукенки і почалапали додому.
Бумблякевич знову йшов позаду і намагався ні про що не думати. Цього разу було легко, бо ніколи не почував себе настільки випотрошеним.
Стару вони побачили на ґанку. Була у всьому білому з розпущеним волоссям, що падало на плечі з-під макітри. Церувала панчохи і мугикала щось під ніс тужливе й безконечне.
— Ги-ги-ги, — обступили її карлиці. — Ти ще й досі макітри не зняла? Ти так через макітру й перевдягалася?
— Макітри ані я не могла здіймити, ані самі пани радники. Що не робили, вже й голоблею підважували — нічого не вийшло.
— О, то ти вже й радників бачила? А що на вечерю зготувала?
— А нічого.
— А то як?
— А то так. Духи живуть святим духом. Нащо мені вечеря? Взяла у панів радників такого папера, жи вже по мені. Вмерла я, шлюс зі мною. Нині ще була-була, а надвечір — пуфф! — самий дух лишився, царство мені небесне.
Карлиці були, наче громом уражені, не знали, що казати і що чинити, тільки зиркали то одна на одну, то на маму, то на Бумблякевича.
— Дуже вам співчуваю, — сказав Бумблякевич. — Гарна ви була жінка. Пам'ятаю, обідав я колись у вас — пальці можна було проковтнути.
— Дякую, — кивнула небіжка, — і ви гарний чоловік. Шкода, що за життя мало ми зналися. Може б, ще вас пригостила. Може б, вам так у нас сподобалося, що оженилися б на котрійсь із моїх красунечок та жили б укупці, а я онуків бавила б та борщі виварювала…
— Зараз я принесу молоток і розгаратаю цю макітру, — сказала Емілія.
— Тільки попробуй! — спалахнула покійниця. — Я тим молотком твою дурну голову розгаратаю! Ця макітра мені дісталася від моєї баби, а тій бабі від її баби, а вона дістала від своєї баби… Та я хутше сама в порох розсиплюся аніж цю макітру бодай пощерблю!
— То ти так і не збираєшся з неї вилазити? — спитала Емілія.
— А мені вже все їдно. Мене нема. Я вмерла. Буду в макітрі, як равлик.
— У-у-у-у! — Захлипала Соломія. — Пропали ми навіки! Бідні ми, нещасні! Хто нам обідчик зварить? Хто нас обпере? Хто нас зігріє? Хто нам казочку на ніч розкаже? Горе нам, горе!
— Горе нам! Горе! — заспівали грецьким хором усі три сестри, склавши рученята на кволих своїх груденятах.
— Ну, мені пора, — вклонився Бумблякевич.
— Зачекай, я тебе проведу, — сказала Емілія.
ЛЮТЕЦІЯ
Довкола чаїлися сірі коти сутінків, тихесенько перешіптуючись, блимаючи електричними розрядами, сигналячи вогниками очей.
— Прийшли. Ясенова. Я тебе зачекаю? — спитала пошепки Емілія.
— Ні-ні, вертайся. Я можу затриматися.
— Хто ж там мешкає?.. Ну та дарма. Нехай же він тебе до нас потім заведе. Не забудь — завтра рушаємо. Бо як затягнемо час, то пан Ліндер вислідить.
Карлиця пірнула в темряву, і якийсь час було чути тільки глуху луну її шкандибаючих кроків.
У будинку світилося лише одне вікно, затягнуте темною шторою. Коли ступив на подвір'я, здалося, ніби хтось на вулиці чхнув, але, видно, вчинив це нехотячи, бо крізь стиснуті ніздрі вирвався тонюсінький і жалюгідний звук. Бумблякевич миттю вискочив на вулицю й роззирнувся, але в темряві, не освітленій жодним ліхтарем, годі щось було помітити. Про всяк випадок кинув: «Хто там?» Але тепер уже залягла суцільна тиша, і ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Хтось причаївся у сутіні, тамуючи подих, хтось крався за ним аж сюди… Хто се міг бути? Пан Ліндер?.. Але що йому пан Ліндер, завтра він чкурне з цього зацофаного[87] містечка ідіотів. Вернувся до будинку і постукав. Обережний шепіт Лютеції:
— Це ви?
Чекала тільки його.
— Я.
Заскреготало залізо, і в ледь розхилені двері зазирнуло її око. Бумблякевич кивнув головою: «Добрий вечір» — і прослизнув, наче миша, до середини. Знову заскреготало залізо.
— Від кого ви так замикаєтесь?
— Маємо від кого. Заходьте до вітальні.
Стіни вітальні були вкриті синіми тапетами, і висіли на них два великих круглих дзеркала та три образи в золотих рамах. В одному куті стояла канапа з темного горіхового дерева, обтягнена синьою тканиною, перед нею — столик, а на столику вже чекали кавник, горнятка, карафка чогось червоного і двоє келишків.
Бумблякевич вмостився на канапі і, поки Лютеція наливала каву, жадібними очима ковзав по її стану. Дві речі йому не подобалися в ній — це підпухле кругле обличчя невизначеного віку і якийсь скиглявий голос, який, вочевидь, намагалася дівчина притлумити, але це їй не вдавалося.
— Ви самі тут живете?
— Сама.
— І давно так мешкаєте?
— Чого це вас так зацікавило?..
— Просто… Дивно, що такий просторий будинок… І така квітуча господиня.
— Справді? — вона почервоніла.
— Певно, страшно самій?
— Я недавно сама…
Ось воно! Вдова чи що?
— Співчуваю вам. Смерть чоловіка — це дійсно велике горе.
— Про що ви говорите? Я ніколи не мала ніякого чоловіка.
Вона ще більше почервоніла і заходилася дмухати на паруючу каву.
— А що вам відомо про справу, мене інтересуючу?
— Тільки те, що ви зібралися до замку.
— Ну і..?
— Я хочу йти з вами. Але так, щоб ніхто не знав. Хочу звідси вибратися. Це для мене питання життя чи смерті.
Життя чи смерті! Сильно сказано.
— А що ви сподіваєтесь знайти в замку?
— Я не можу вам всього зараз оповісти, бо… це настільки неймовірно…
— Для чого ж ви мене сюди запросили?
— Тому що я вам можу довіритись. Ви чужинець, а отже не можете бути агентом пана Ліндера.
— Чи ви тут збзікували на цьому панові Ліндерові?
— Боїмося його…
Лютеція подивилась на Бумблякевича благально і спитала:
— Візьміть мене з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.