Читати книгу - "Манускрипт з вулиці Руської"

Тоді широко відчинилися двері, і до їдальні увійшов Павло Кампіан. Так він колись завжди заходив до архієпископа — не попереджуючи й не стукаючи, його поява була настільки природною і звичайною, що всі три львівські володарі в цю мить забули, ким є нині Кампіан і де він повинен бути; час повернувся назад — до архієпископської їдальні завітав на сніданок бургомістр. Вольф Шольц, як звичайний райця, подав руку іменитому гостеві, Мнішек привітався сидячи, Соліковський підніс Кампіанові руку для поцілунку.

Кампіан відсунув вільне крісло, сів і мовив до чемно усміхнених колишніх своїх колег:

— Тепер ми однакові — і тілом, і духом, панове. А в магістраті чекає на нас рада Сорока прокажених мужів. Пане Шольц, я згоден бути простим райцею, бургоміструйте собі далі.

Соліковський, Шольц і Мнішек поволі приходили до тями. Поштиві усмішки на їх губах враз мертво застигли, час повернувся на своє місце, і тепер вони втямили, хто до них прийшов і звідки. Привид... Але ні, не привид — живий прокажений Кампіан, безвіїй, засльозений, весь у плямах і гудзах, сидів поруч за столом; Соліковський схопився з крісла й, усвідомивши нарешті, що трапилося, закричав:

— Альнпека, Альнпека, Альнпека!! Кампіан поблажливо посміхнувся:

— Він вас лікувати не буде, як не хотів лікувати й мене. Але я дивуюся, чому ви, ваша ексцеленціє, так хвилюєтесь. Ми ж з вами започаткували колонію прокажених, ми й працюватимемо для того, щоб вона розросталась. Хіба ви забули: божий посланець в образі ангела наказав вам створити...

— То був сатана, сатана!..

— Хіба не все одно? Я пересвідчився, що з проказою можна жити: розум ясний і нічого не болить, а що сморід і гній... Коли стануть усі однакові, то ця хвороба буде такою, як нині нежить. І ніхто тоді не додумається зрівнювати патриція з голотою, кожен залишиться на своєму місці. А тепер подумаймо сукупно, панове, як нам заразити проказою все наше поспільство...

Дзвін у передранковій тиші був несподіваний і зловісний: мародери зупинилися. Лісовський подумав, що це сигнал для військової залоги, вигукнув:

— До мене!

Сполошені бандити стовпилися біля статуї правосуддя, Лісовський вискочив на лобний поміст, підніс шаблю — він у цю хвилину ще й не помислював про те, що за кілька років, криваво погулявши по всій Європі, стоятиме на такому самому місці в Буді, тільки із зв'язаними руками, — до нього підбіг Янко Бялоскурський, шепнув до вуха:

— У вояків і ціпаків не стріляти!

Аде довкола було тихо, тільки зрідка й ритмічно бевкав дзвін, у домах спалахували світла й гасли, лісовчики знову розділилися на три групи й поповзли — кожна до обраного кварталу.

І раптом звідусіль залунали крик, свист і галас. З вулиць і провулків, з брам і хвірток, з темних подвір'їв, немов з нір, вибігали люди — одягнені і лише в сорочках, чоловіки й жінки, з сокирами, молотами, сікачами, різницькими ножами, рогачами — кожен із своїм знаряддям праці. Були це медовари, шапкарі, мечники, бляхарі, ткачі, ковалі, сідлярі, різники — ремісники, завжди готові на тривожний звук ратушевої сурми зайняти свої місця на вежах. Але тепер їх кликала не магістратська труба, а Великий Кирило з дзвіниці Успенської церкви, тож утямив робучий люд, що патриції віддали його на поталу мародерам, щоб таким чином відкупитись від них.

Радитись не було часу. Єдиного ватажка ніхто ніколи не обирав, досі ремісниками командували старости й бургомістри, не було кому кинути клич до бою з ворогом, але ж у кожного однаково була своя домівка, у кожного були діти, у всіх разом було єдине місто, тому всяк нині став ватажком і, не змовляючись, без кличів, єдиною кривдою і люттю пройняті, забувши про цехові незгоди, ставши враз з поляків, українців, євреїв, вірмен тільки львів'янами, рушили від стін будинків величезним півколом на напасників — так наступає отара овець на гадючник.

Лісовчики не чекали такого опору, подались назад до ратуші, Лісовський скомандував стріляти, гримнуло кілька пострілів, хтось упав на брук, та це тільки розлютило юрбу; мародери задкували, величезне півколо ремесного люду нестримно звужувалося, оборонців було як трави та листу, а лісовчиків супроти них — жменька; озброєний оружжям праці натовп наступав, щоб взяти напасників під ноги.

У найкритичнішу мить, коли мародери були вже готові тікати навмання, вихопилися вперед два велетні з балтами. З гиком кинулися вони на ремісників, трощили по головах спритно й люто, міщани сахнулися назад, залишаючи на бруку вбитих, саме почало розвиднятися, хтось крикнув у панічному страху:

— Бялоскурські! Бялоскурські!

Зрунталась юрба, місто звикло боятися Бялоскурських, півколо зламалося і тисячний натовп, який ось-ось мав зім'яти напасників, відступив перед двома бандитами.

Янко шаленів. Регочучи й хекаючи, він бив балтою по черепах, по спинах, по руках, наче перед ним були не люди, а дрова; мертві падали йому під ноги, ніхто вже не чинив опору; Микольцьо мовчки масакрував людей на другому фланзі, а Янко по-сатанинськи реготав і весь у крові ганявся за втікачами.

Та враз зупинився. Він не був забобонний, не вірив ні в духів, ні в привидів, але ж біла мара йшла просто на нього — жінка в довгій сорочці з розпущеним лляним волоссям. Він на мить отетерів, більше з подиву, ніж зі страху, — хто це такий, що його не боїться, — опустив руку; то ж, певно, безплотний привид, бо чому не боїться? Жінка з прекрасним у своїй люті обличчям ішла на нього, зігнулася, підняла з бруку різницького ножа, і тоді Янко впізнав Льонцю.

Страх перед фурією, яка вдруге ось так наступає на нього, огорнув бандита, він відскочив назад, підніс балту, і тут довгий ніж наскрізь прошив його груди, вістря продерло сукняний каптан на спині й заблищало на сонці; Янко ще мить стояв здивований, балта випала в нього з рук, а тоді важко звалився на землю.

— Це тобі за Антоніо! — прохрипіла Льонця і, отямившись від солодкого почуття помсти, закричала: — Та бийте, бийте їх, псяюх, чого ви тікаєте, мов зайцi?

І кинулася з ножем на мародерів. Знову утворилося коло, ремісники ринули вперед нестримно й навально; Микольцьо Бялоскурський, побачивши смерть брата, в якого був лише виконавцем, кинувся навтьоки першим; лісовчики відступали, задкували до ратуші, а врешті безладно, кожен рятуючи себе, побігли стрімголов до Краківських воріт.

З магістратської брами