Читати книгу - "Джури козака Швайки"

Інші, серед них дід Кібчик і Вирвизуб з Остапом, були за те, щоб зустріти ординців оружно.

- Нас не так уже й мало, - гарячкував Вирвизуб. - Нас майже тисяча шабель.

- Отож бо й воно, - заперечували найобережніші. - А їх - десятки тисяч.

- Ну то й що? У степу один козак вартий десяти поганців. А в плавнях і двадцять з ним не впораються. Зате коли покажемо зайдам, де раки зимують - вся Україна на нас дивитиметься. От тільки готуватися треба, а не язиками молоти.

І Вирвизуб готувався. Майже цілими днями не випускав шаблю з рук - учив битися новобранців.

Проте небезпека чатувала на козаків з іншого боку. Надвечір третього дня, як бранці поселилися на острові, до Вирвизуба підійшов дід Кібчик і обурено почав:

- Ти бач, що воно робиться?

- А що, діду, - спитав Штефан і витер спітніле чоло.

- Я вже не кажу про дівок…

- А чим вони завинили, діду?

- Як чим? Порозпускали язики так, що доброму козакові й пройти повз них страшно. Та не про це мова. Я тебе питаю - де наші човни?

Вирвизуб поглянув у бік протоки, де від острова до очеретів і у зворотньому напрямку сновигали десятки човнів з козаками.

- Та он вони, діду, хіба не бачите?

- А чого вони плавають туди сюди, знаєш?

- Ну як же…- обережно почав Вирвизуб. - Вони ж таки гості в нас…

- От-от! Раніше як було? Припече - і без ніяких-сяких біжиш у кущі. А зараз - що? Добре, коли заздалегідь здогадаєшся взятися за весло. А якщо посеред протоки припече - що тоді?

- Невже з вами було таке, діду?

- То вже моя справа! - визвірився дід Кібчик. - І штани мої, а не твої. Я про інше кажу. Схоже, що не хазяї ми вже на цьому острові.

Вирвизуб посерйознішав.

- Ваша правда, діду. Розумієте, сьогодні зранку захотів я перевірити, як новачки тримають зброю. Тільки схрестили шаблі - аж тут тітка Мокрина біжить: «А чого це ви тут розходилися? Дітки ж іще сплять!» Подалися ми за лози, а там дівки вселенський вереск зчинили: бачте, їм купатися за кортіло. І знову ж таки - хлопців, особливо молодих, на любощі потягло. Цілу ніч солов’їв слухають, а вдень ходять, як сонні тетері.

- Е-хе-хе,- тільки й сказав дід Кібчик.

Усе ж вирішили трохи почекати, доки всі жінки не оклигають після полону.

А вони тим часом геть розперезалися. Зустрінуть, припустімо, козака в брудному одязі - та й починають гуртом його шпетити:

- А чом це ти такий задрипаний ходиш? Зрадів, що з дому втік?

Промовчить козак, гайне подалі. Не буде ж він пояснювати, що тільки-но повернувся зі степу, де півдня ховався в багнюці, чекаючи, коли проїде татарська сторожа!

Трохи згодом виявилося, що й козацька саламаха якась не така. Що не завадило б до неї додати ще й свіжини. А свіжину, як відомо, вполювати треба.

А як же її вполюєш, коли тільки те й робиш, що стежиш за татарськими роз’їздами? І корівок треба увесь час доїти. А ходити до череди аж за ліс далеченько. То чи не можна зробити так, щоб корівок переправити сюди, на острів?

- Краще вже татарська неволя, - усе частіше зітхав дід Кібчик.

Зачухала чуби козацька старшина. Скидалося на те, що дід мав рацію. То ж якось зібралася старшина і проголосила:

- Годі, дороге жіноцтво, вам тут відпочивати. Час вже й додому повертатися.

Більшість жінок на це пристала з радістю. Бо хоч як добре було в гостях, а вдома таки краще. Та й з рідні, може, хтось залишився, і худобину, мабуть, татари не всю переловили.

Дівчата теж були не проти - вони мали подбати про свій весільний посаг.

А от дітлашня пручалася що є сили. Проте, як завжди, її ніхто не питав. Жінки вирішили розібрати сиріт між собою.

Не згодилася одна лише тітка Мокрина.

- Де Санько - там буду і я, - оголосила вона на цілий острів. - А коли захочете вигнати мене звідсіля силою - що ж, спробуйте!

Козаки розгублено перезирнулися. Еге ж, спробуй-но витурити таку силою!

- Може, хай лишається? - подав думку Вирвизуб.

- Е, ні, - відрізав дід Кібчик. - Якщо залишиться, буде те ж саме!

Він відвів Санька убік і заходився його вмовляти:

- Саньку, ну зроби щось! Заворожи матір, щоб вона сама захотіла повернутися до Воронівки.

Так і зробили. Деякі козаки навіть дивувалися: ще зранку тітка Мокрина ні за що не хотіла покидати острів, а тепер сама почала підганяти своїх товаришок по полону.

Збиралися швидко. Десяток козаків погнали череду і зайвих коней угору по Дніпру суходолом. Жінки мали пливти човнами. Біля острова залишилося кілька корів, які й досі накульгували на різні ноги, та бугай Петрик, котрий ні за що не хотів полишити козакування.

- Біля Сули зачекаєте на жінок, - напучував козаків Вирвизуб. - Віддасте їм худобу, а самі сядете в човни - і стрілою назад. Зрозуміли?

Тітка Мокрина першою сіла в човен і взялася за весло. Лише коли валка човнів почала звертати за дніпровий закрут, Санько розпружився, і мати заголосила:

- Синку, а як же ти? На кого я тебе полишаю?

Проте дідів штурхан привів Санька до тями, і за мить тітка Мокрина уже гукала до жінок:

- Ану, дівчатка, налягайте на весла! Не відставаймо від корівок!

Довго стояв Вирвизуб на березі і дивився услід човнам. А коли останній з них розчинився в прозорій далечіні, повернувся до товаришів і сказав:

- Ви, товариство, як собі хочете, а я вам скажу от що. Коли хто з вас приведе на острів жінку чи ще якогось біса в спідниці - голову одірву!

ЗАСІДКА

Саїд-мурза повагом вибрався на вершину пагорба. Навколо нього стояло готове до бою військо. А далеко попереду розляглися неозорі дніпровські плавні. Такі неозорі, що за ними навіть Дніпра не було видно. Лише бовваніли на обрії латаття дерев. Десь там мали бути острови, на яких зачаїлися уруські козаки.

Перед плавнями метушилося з півсотні невірних. Скидалося на те, що вони лише щойно уздріли перед собою таку могутню силу і тепер з жаху не знали, що чинити.

Саїд-мурза показав у злостивій посмішці білі зуби. Зараз він помститься за всі приниження, яких зазнав два тижні тому.