Читати книгу - "Червоний"

— Не знаю, — вичавив із себе. — Ніколи не доводилося вести паровоз...

— То спробуєш, — докинув Лютий.

— Відмовитися можу?

— Ти справді готовий далі сидіти тут, закопувати покійників у мерзлу землю, хлебтати смердючу бовтанку та конати день за днем?

Червоний запитував щиро, у голосі чувся відвертий подив, та не в тому річ. До тієї миті я справді не зізнавався самому собі: ось таке, як він каже, моє табірне життя збоку. Аби якось пом’якшити це бридке та липке відчуття власної нікчемності, я спробував заперечити:

— Так усі живуть...

— Hi, — Червоний говорив жорстко. — Так живуть не всі. Аж ніяк не всі. Навіть кримінальні злочинці мають тут більше прав та можливостей, аніж ми з тобою. Добре б ми, українські повстанці. Або наші литовські брати. Ви, росіяни, для майора Абрамова і навіть вашого дорогого товариша Сталіна — таке саме лайно, як ми, українці. Чи інші народи, котрі більшовики підгребли під себе. Хіба ні, Вікторе?

— Знаєш, не люблю цих твоїх розмов... Непросто в нас усе...

— Тому й не любиш, що розумієш — я кажу правду. Не все просто, згоден. Крім одного: нас тут тримають у неволі за злочини проти совєтів, а вас — невідомо за що. Тому наше бажання здобути волю мусить збігатися з вашим.

— А на волі що робити?

Знаєте: це я сам у себе вже тридцять років запитую... Тоді вголос промовив уперше, з не меншим відчаєм. Бо бандерівці точно знали, що робитимуть, якщо їм пощастить здійснити свій безумний план і вирватися з табору. Мені й таким, як я, не лишалося навіть такого шляху, на який прагнули повернутися українці, — шляху боротьби. Мені не було з ким боротися, тим більше — зі зброєю в руках. Німців ми розбили, у своїх стріляти я не збирався.

— Ось тут ти правильно мислиш, — озвався Лютий. — Друже Остап, твій товариш сам для себе ще не вирішив, для чого йому свобода. Адже за дротом та парканами для нього — те саме, що й тут.

— У нього є час подумати. — Тепер вони говорили так, наче я не стояв поруч, майже впритул. — Поки що ми самі чекаємо команди.

— Команди? — перепитав я.

— Такі акції готуються відразу в кількох таборах Півночі, — пояснив Червоний. — Це все, що тобі слід знати. Ти й так, здається, дуже багато почув, як для людини, котра ні в що не ставить особисту свободу.

— Це погроза?

— Розумій, як знаєш. Тільки щось мені підказує, Гуров, навряд чи ти побіжиш з цим до Бородіна.

І знову Данило Червоний сказав чисту правду — здавати наміри бандерівців табірному начальству я не збирався. Вони могли вважати мене ким завгодно — боягузом, нікчемою, ворогом, комуністом... Ось лиш стукачем я ніколи не був.

— Гаразд, — зітхнув я. — Це все теорія. Схема, кістяк. Не все у вас продумано.

— О, тепер бачу й чую серйозну людину, — Червоний задоволено гмикнув. — Кажи, ми тебе слухаємо: що, по-твоєму, не так?

— Інші в’язні... Блатні, зокрема. Та й наші, п’ятдесят восьма... З ними що буде? Всі разом підуть за тобою?

— Мене мало обходить, хто і як даватиме собі раду. Лютий взагалі пропонує вириватися лиш одним ударним загоном. Нас два десятки, п’ятнадцять литовців. Якщо твої хлопці, ну, з твоєї команди, ті, які воювали та мають бойовий досвід, підуть із нами — це буде доволі потужна бойова одиниця. Ми можемо дати бій та прийняти його: зуби об нас хтось точно покришить.

— Ось і я про це — стріляти у своїх не буду. Ніхто з наших не стрілятиме у своїх, — відповів я рішуче.

— Навіть так? І хто для тебе свої? Конвойні з вівчарками, кожен із них готовий і без наказу застрелити тебе на місці чи спустити на тебе псів? Майор Абрамов? Ти бачив його справедливість не так давно на плацу.

Скажеш, він убивав злочинців, а всі інші для нього — свої? Гуров, для них ми всі тут — вороги народу.

— Але я їм не ворог... — Ці слова я промовив неголосно, переконуючи самого себе в тому, що цієї миті доводив бандерівцям.

— Отже, ти не з нами?

— Інші зеки, — нагадав я, щоб зійти зі слизького.

— Отже, усі інші... Я не згоден із Лютим, — повів далі Червоний. — Зі зброєю в руках на волю прориватиметься тільки одна, наша група. Решта в’язнів так само матиме можливість вийти на свободу. Тут хай кожен сам вирішує, як оце ти, Вікторе, сказав: кому й наскільки ця воля насправді потрібна. Панькатися з дорослими людьми я не збираюся.

— Друже Остап, разом з усіма ми випустимо бандитів. — Із тону Лютого я зрозумів — така суперечка триває між ними давно.

— Нема ради, — розвів руками Червоний. — У блатних інакша мета, ніж у нас. Вони зіб’ються у зграю.

— А... ми?

— Ми — не зграя, — Червоний говорив до мене терпляче, мов люблячий батько до сина-непослуха. — Ми — чота, озброєний підрозділ УПА — Української повстанської армії. Різницю розумієш?

— Всі ми станемо біглими зеками. — Тут уже я вперся.

— Вони — зеки, Вікторе Гуров. Ми — в’язні. Полонені. Навіть, якщо так краще зрозумієш, — військовополонені. Вони грабуватимуть, аби прогодуватися, й однаково скоро перегризуться між собою. Ми бачимо перед собою абсолютно інші цілі. їх так чи інакше зловлять та повернуть назад, бо тюрма для них — другий дім. Ми маємо намір почати бойові дії на ворожій території.

— Стратегія, — додав одноокий Томас.

— Ось чоловік діло каже — до всього ще й стратегія.

— Ви про що?

— Коли на волю з бараків вийде відразу, вважай, понад тисяча людей, почнеться хаос, — зауважив Червоний. — Охорона розгубиться — але так само розгубляться в’язні. Адже тут ти, Гуров, дуже правильно підмітив: волю всі вони матимуть раптово. Не здобудуть її — затюканим та переляканим в’язням свободу подарують. Ми подаруємо. А вони не знатимуть попервах, що з нею робити. Навіть блатних це стосується. А ми тим часом у цій загальній колотнечі справді знатимемо, що і як треба робити. Бо, кажу ж тобі, маємо мету, розробили стратегію та знаємо правила тактики.

— Я не згоден, — гнув своє Лютий. — Але ти — командир, друже Остап. Ти поведеш, тобі вирішувати.

— Отже, тут домовилися. Що тобі ще не зрозуміло, Вікторе Гуров?

— У Воркуті, напевне, є військовий