Читати книгу - "Юрiй Луценко. Польовий командир"

Юрій Луценко (з диктофона):

– У мене в Прокуратурі є такий опонент – Рінат Кузьмін, комісар «донецьких». Так ось він завжди багато брехав, але нещодавно вперше сказав правду. Правда полягає в тому, що з приходом у МВС добродія Цушка міліція і Прокуратура нарешті стали єдиним механізмом. Це була дуже щира правда, оскільки зараз цей «механізм» виконує два завдання. Перше – це відмивання мафії, взяти хоча б закриття всіх справ по Щербаню. Друге – політичне переслідування інакодумців, тобто міліція знову перетворилася на ланцюгового собаку влади, якому дають команди «фас» і «стоп». Я міг би назвати багато випадків, але наші люди не звикли скаржитися. До того ж, будучи міністром внутрішніх справ, я навчився отримувати інформацію, працювати з нею, діяти на випередження. Мене лякає тенденція, коли правоохоронні органи знову стають політично мотивовані.

Підсумком перших ста днів пана Цушка на посаді стала демонстрація вівчарок на Хрещатику і заклики до людей не ходити на мітинги, щоб у країні зберігався порядок. Та в будь-якій демократичній країні така позиція міністра внутрішніх справ була б підставою для негайної відставки! Адже міліція є, в першу чергу, правоохоронним органом, і тільки в другу – каральним. МВС має охороняти право людей, у тому числі на мітинги й демонстрації. Це тільки Вася з колгоспної водокачки може закликати: не ходіть на мітинги, щоб нам було простіше охороняти ваші права! Так само можна було б закликати: не купуйте мобілок, щоб було менше грабунків на вулицях. Або: не їздіть на автомобілях, щоб траплялося менше ДТП. Це логіка темного колгоспника, а не міністра внутрішніх справ. Він найнявся на роботу, і його не має обходити – більше мітингів відбувається чи менше. Міліціонер несе свою службу і при величезному мітингу, і при невеликому. Якщо там є провокатори – їх слід затримувати, не важливо, з якого боку.

«Я свідомо формував самодостатню команду, а не “гвардійців Луценка”»

В середині травня Україна зазвичай відзначала День Європи. Не так святкове, як пізнавальне дійство про рівень соціальних стандартів у країнах Європейського Союзу. Скоріше як орієнтир для тих, хто й досі обирає свій шлях.

Примітно, що прикрий факт про скасування цьогорічного Дня Європи в Україні дуже мало коментували представники нинішньої політичної «еліти». Та й ніколи їм, бо другий місяць тривають «результативні» переговори про вихід із політичної кризи. Обридли вони вже людям так, що, здається, ми й не здивуємося, як на виході процесу всі парламентські партії зіллються в одну. Може, навіть зрадіємо, що всім їм разом можна буде нарешті протиставити розумну альтернативу.

Традиційне святкування Дня Європи в Україні у травні 2007-го було перенесене. Члени Єврокомісії вирішили: так буде краще. Держава, в якій складна політична ситуація, навряд чи впорається з цим святкуванням достойно. Юрія Луценка це не влаштувало.

На прес-конференції «Народної самооборони» в Полтаві він заявляє про свій намір провести 19 травня альтернативний День Європи в географічному центрі Європи – місті Рахові на Закарпатті. З ходу народилося гасло цього свята: «Одягнемо Європу в вишиванку!» Для цього було замовлено спеціальне вишите полотно з емблемою Євросоюзу. Більше того – він запропонував у рамках цього заходу провести дискусію на тему: «Чим Україна може допомогти ЄС» і взагалі запропонував змінити орієнтири: не Україні йти до Європи, а будувати Європу в Україні. Бо маємо вже один досить показовий приклад – сотні тисяч заробітчан з України, котрі виїздять заробляти за кордон. Сказано – зроблено. 19 травня 2007 року «самооборонці» були в Рахові. Почалося свято гарним концертом. Продовжилося виступами політиків. Вступне слово виголосив Тарас Стецьків:

– Для українців уся країна – рідний дім. Але цей її куточок особливий. Всі століття Карпати давали дух і волю до боротьби. Ми й тепер об’єднуємося, щоб змусити політиків діяти так, як треба народові.

Давида Жванію люди спочатку зустріли насторожено. Але вже першими фразами гарною українською мовою він зірвав шквал аплодисментів:

– Зараз я не часто бачуся з Віктором Андрійовичем, але при кожній нагоді згадую сказані ним слова: «Давиде, як хочеш мати перспективу – вивчи мову». Я її вивчив, бо тут живу й житиму і хочу, щоб Україна прийшла в Європу не лише заробітчанами. Я справді маю на що жити. Але батьки мене виховали так, що не можна викидати сміття за вікно власного будинку. За тим вікном – твоя вулиця, твоє місто, твій район, область, твоя держава. Тому наше завдання не лише здобути владу, а й зробити її українською. Вибирайте політиків не за зовнішньою красою чи за зачіскою – обирайте свій інтерес.

Лідер Християнсько-Демократичного Союзу Володимир Стретович акцентував увагу на такому:

– Ми й справді в Європі, але для досягнення прийнятих там стандартів життя нам ще добре треба попріти. І почати з самих себе, бо через те, що один одного боїмося, нами успішно нехтує все чиновництво.

Тележурналіст «5 каналу» Володимир Ар’єв пояснив, чому вирішив податися в політику:

– Після «помаранчевої» революції влада почала звертати увагу на критичні виступи журналістів. Тепер це минулося. На свободу слова політики взагалі не звертають уваги. Ласі до грошей політики є в усіх таборах. І насправді вони мало один від одного відрізняються. Я ж відчув, що лише свободою слова цю країну не зміниш. Її можна змінити лише наполегливими діями з владних щаблів.

Микола Катеринчук роз’яснював статистику:

– Середній заробіток у Європі – понад дві тисячі євро. У Росії – двісті сорок. Ми маємо всього сто двадцять. То чи є для нас питанням, куди йти і які життєві стандарти є кращими? Але саме цей уряд доклав зусиль, щоб згорнути наш рух до Європи. Він хвалиться якимись економічними успіхами в той час, коли ми вдома не можемо знайти роботу. Треба зробити так, щоб українська влада відповідала українським прагненням.

Останнім виступав Юрій Луценко, який насилу протискувався крізь вузький прохід у людському натовпі. Відчувалося, що його тут вже добре знають і розуміють те, про що він говорить:

– В українському домі все буде добре. Нам сьогодні не треба шукати наснаги в далекій історії, варто лише згадати переможний грудень 2004 року, коли народ довів, що він є справжньою владою в Україні. Політики забулися про це, от ми й маємо їм про це нагадати. А ще – усвідомити, що без оновлення партій, їхніх списків нічого в країні