read-books.club » Фентезі » Сезон гроз 📚 - Українською

Читати книгу - "Сезон гроз"

211
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сезон гроз" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 64 65 66 ... 89
Перейти на сторінку:
колись гарною жінкою. Але дідьчо давно.

— А тепер, — відвернулася, — кажи. Про що ти хотів у Франса запитати?

— Дурниця. Він спить, а мені в дорогу час.

— Кажи.

— Гора Кремора.

— Було відразу з тої бочки. Що хочеш знати про ту гору?

* * *

Хата стояла доволі далеко за селом, під самою стіною бору, ліс починався відразу ж за огорожею саду, повного дерев, що аж вгиналися від яблук. А у всьому іншому — сільська класика: стодола, шопа, курник, кілька вуликів, город, купа гною. З димаря сочилася смужка ясного і приємно пахнучого диму.

Цесарки, які метушилися біля паркану, побачили його першими, наробили галасу на всю околицю. Діти, що крутилися на подвір’ї, — троє — побігли в бік хати. В дверях з’явилася молодиця. Висока, русява, у запасці поверх домотканої плахти. Він під’їхав ближче, зсів з коня.

— Добрий день, — сказав. — Господар вдома?

Діти, самі дівчатка, вчепилися маминої плахти і запаски. Молодиця дивилася на відьми́на, а в її погляді не було й сліду приязні. Не дивно. Добре бачила руків’я меча над плечем відьми́на. Медальйон на шиї. Срібні цвяхи на рукавицях, які він ніскільки не приховував. Навпаки, демонстрував їх.

— Господар, — повторив. — Отто Дуссарт, себто. Справу до нього маю.

— Яку?

— Особисту. Вдома?

Вона дивилася мовчки, ледь схиливши голову. Як він оцінив, врода її була селянського типу, тобто, могло їй бути і двадцять п’ять, і сорок п’ять. Точніша оцінка, як у більшості селянок, була неможливою.

— Вдома?

— Нема.

— То почекаю, — він закинув вуздечку кобили на жердину, — аж доки повернеться.

— Може вернутися пізно.

— Якось витримаю. Хоч, по правді, волів би в хаті, ніж під плотом.

Молодиця якусь хвилю міряла його поглядом. Його і медальйон.

— Гість в дім, — сказала врешті. — Прошу.

— Запрошення приймаю, — відповів звичайною формулою. — Закону гостинності не порушу.

— Не порушиш, — протяжно повторила вона. — Але меч носиш.

— Робота така.

— Мечі калічать. І вбивають.

— Життя теж. То як там із запрошенням?

— Прошу до кімнати.

Входилося, як і звичайно в таких домівках, через темні й захаращені сіни. Сама кімната виявилася досить просторою, ясною й чистою, стіни тільки поблизу печі й димаря носили сліди кіптяви, а у всіх інших місцях тішили очі білизнóю і кольоровими килимками, також всюди висіли мудро розписані миски й інший посуд, пучки зілля, косиці часнику, вінки паприки. Ткана завіса відгороджувала кімнату від комори. Пахло кухнею. Себто капустою.

— Прошу сідати.

Господиня все ще стояла, бгаючи запаску. Діти присіли біля печі, на низькій лаві.

Медальйон на шиї Геральта дрижав. Сильно і безперервно. Тремтів під сорочкою, як пійманий птах.

— Цей меч, — озвалася молодиця, підходячи до печі, — слід було в сінях зоставити. Не годиться з оружжям за стіл сідати. Так хіба розбійники чинять. Чи ти розбійник?

— Ти добре знаєш, хто я, — відрізав він. — А меч зостанеться там, де є. Для перестороги.

— Перед чим?

— Тим, що нерозважні дії можуть мати грізні наслідки.

— Тут ніякого оружжя немає, отож…

— Добре, добре, — перебив він її на півслові. — Не треба вдавати, пані-господине. Селянська хата і обійстя — то цілий арсенал, не один вже поліг під мотикою, про ціпи й вила навіть не згадую. Я чув про одного, забитого товкачем від маслобійки. Всім можна вирядити кривду, якщо є охота. Або необхідність. Раз про це мова зайшла, то залиш в спокої той горщик з окропом. І відсунься від печі.

— Я нічого такого й на гадці не мала, — швидко сказала молодиця, очевидно, брешучи. — А там не окріп, лишень борщ. Я пригостити хотіла.

— Дякую. Я не голодний. Не чіпай горщика і відійди від печі. Сядь там, біля дітей. І чемно почекаємо на господаря.

Сиділи в тиші, тільки мухи бриніли. Медальйон дрижав.

— В печі казанок з капустою домліває, — перервала тяжку мовчанку молодиця. — Треба витягнути, перемішати, бо пригорить.

— Нехай вона, — Геральт вказав на меншеньку з дівчаток, —це зробить.

Дівчинка поволі встала, глипаючи на нього з-під русявої гривки. Взяла виделку на довгій ручці, схилилася до дверцят печі. І раптом стрибнула на Геральта як кішка. Мала намір прибити йому шию до стіни виделкою, але він відхилився, шарпнув ручку, звалив дівчинку на долівку. Вона почала змінюватися ще до того, як впала.

Молодиця і дві інші вже встигли змінитися. На відьми́на летіли в стрибку троє вовків, стара вовчиця і двоє вовченят, з налитими кров’ю очима і вищиреними іклами. В стрибку вони розділилися, чисто по-вовчому, нападаючи з усіх боків. Він зірвався, пхнув лавку на вовчицю, вовченят відштовхнув ударами кулаків у оббитих сріблом рукавицях. Вони заскавчали, припали до землі, щирячи ікла. Вовчиця дико завила, стрибнула знову.

— Ні! Едвіно! Ні!

Вона впала на нього, пригнітаючи до землі. Але вже у людській подобі. Наново перетворені дівчатка кинулися навтьоки, присіли біля печі. Молодиця зосталася, стоячи на колінах біля його колін, дивлячись засоромленим поглядом. Не знав, соромиться вона нападу чи того, що напад не вдався.

— Едвіно! Ну як же так? — загримів, взявши руки в боки, бородатий мужчина чималого зросту. — Що це ти?

— Це відьми́н, — скрикнула молодиця, все ще навколішки. — Розбійник з мечем! По тебе прийшов! Вбивця! Кров’ю тхне!

— Мовчи, жінко. Я його знаю. Даруйте, пане Геральте. Нічого з вами не трапилося? Вибачте. Не знала вона… Думала, що раз відьми́н…

Не договорив, неспокійно глянув. Молодиця й дівчатка зібралися біля пічки. Геральт міг би поклястися, що чує тихе гарчання.

— Нічого не трапилося, — сказав. — Ніхто мене не образив. Але ти з’явився саме вчасно. Ані на мить не зарано.

— Я знаю, — бородань помітно здригнувся. — Знаю, пане Геральте. Сідайте, сідайте за стіл… Едвіно! Подай пива!

— Ні. Вийдемо, Дуссарте. На два слова.

Бурий кіт, який сидів посеред двору, на вигляд відьми́на пирхнув і негайно ж втік у кропиву.

— Не хочу тобі жінку й дітей лякати, — пояснив Геральт. — Крім того, маю справу, про яку волів би в чотири ока розмовляти. Йдеться, бачиш, про певну послугу.

— Що тільки захочете, — випростався бородань. — Тільки скажіть. Кожне ваше бажання виконаю, як тільки в моїх силах

1 ... 64 65 66 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сезон гроз"