Читати книгу - "Останнє бажання"

— Ні. Ти не зміг туди увійти. Перед храмом уже чекала цілісінька рота міської сторожі, озброєна всім, що тільки знайшлося в цейхгаузі, окрім хіба що катапульти. Все йшло до того, що вони тебе на січку порубають. Але ти не зміг до них підійти. Несподівано схопився обома руками за голову і зомлів.

— Можеш не закінчувати. Але ти, Хіреадане, звідки взявся у льоху?

— Коли ти впав, кілька стражників підбігло, аби поштрикати тебе дротиками. Я поліз у суперечку з ними. Дістав буздиганом по голові, а отямився вже тут, у ямі. Не сумніваюся, що мене звинуватять в участі у змові проти людей.

— Якщо вже ми про звинувачення, — скрипнув зубами відьми́н — то що нам загрожує, як гадаєш?

— Якщо Невіль, бургомістр, вже повернувся зі столиці, — пробурмотів Хіреадан, — то хтозна… Ми з ним знайомі. Але якщо ні, вирок винесуть райці, в тому числі, звичайно, лихвар і Лавроноско. А це означає…

Ельф зробив короткий жест рукою біля шиї. Незважаючи на темряву, що панувала в підземеллі, жест залишав мало місця для домислів. Відьми́н не обзивався. Злодії тихенько розмовляли між собою. Дідуган, що страждав безневинно, здавалося, спав.

— Чудово, — врешті промовив Геральт і бридко вилаявся. — Мало того, що висітиму, так ще й знаючи, що став причиною твоєї смерті. І Горицвітової, без сумніву. Ні, не перебивай. Я знаю. що це робота Єнніфер, але винен я. Моя дурість. Вона мене обдурила, натягнула мене, як кажуть краснолюди, по самісінькі бакенбарди.

— Гммм… — промурмотів ельф. — Ні додати, ні відняти. Я застерігав тебе щодо неї. Холера… тебе застерігав, а сам виявився таким же, вибачай на слові, дурнем. Ти переживаєш, що я тут сиджу через тебе, а все зовсім навпаки. Ти тут через мене. Я міг тебе затримати на вулиці, обезвладнити, не дати… Я цього не зробив. Бо боявся, що коли розвіються чари, які вона наклала на тебе, ти повернешся і… скривдиш її. Вибач мені.

— Вибачаю відразу. Бо ти гадки не маєш, яку силу мали ті чари. Я, любий ельфе, звичайне закляття ламаю за кілька хвилин і залишаюся при тямі. Чарів Єнніфер вам не вдалося би зняти, а з обезвладненням міг би вийти клопіт. Згадай про стражників.

— Повторюю, я не думав про тебе. Думав про неї.

— Хіреадане?

— Так?

— Ти… ти її…

— Я не люблю урочистих слів, — перебив ельф, сумно посміхаючись. — Я нею, скажімо так. сильно захопився. Ти, мабуть, дивуєшся, як можна захопитися такою, як вона?

Геральт заплющив очі, аби прикликати з пам’яті образ. Образ, який викликав у нього, скажімо так, не вживаючи урочистих слів, захоплення, яке годі було пояснити.

— Ні, Хіреадане, — промовив Геральт. — Не дивуюся.

З коридору почулися важкі кроки, брязкіт металу. Льох заповнився чотирма стражниками. Заскрипів ключ, безневинний стариган, мов рись, відскочив від ґратів і сховався між кримінальними злочинцями.

— Так швидко? — здивовано, упівголоса запитав ельф. — Я думав, що для зведення ешафоту треба більше часу…

Один стражник, лисий, як коліно, чолов’яга зі щетиною на пиці, мов у дикого кабана, показав на відьми́на.

— Той, — кинув коротко.

Двоє інших схопили Геральта, грубо підняли і притиснули до стіни. Злодії втиснулися у свій куток, довгоносий дідуган закопався в солому. Хіреадан хотів скочити на рівні ноги, але впав на долівку, сахаючись від вістря приставленої до грудей шаблюки.

Лисий стражник став перед відьми́ном, підкасав рукави і помасував кулак.

— Пан райця Лавроноско, — мовив, — наказав запитати, чи добре тобі в нашому льоху. Може, чогось тобі бракує? Може, холод дошкуляє? Га?

Геральт не вважав за доречне відповідати. Копнути лисого теж не міг, бо стражники, котрі його тримали, наступили йому на ноги важкими чоботиськами.

Лисий коротко замахнувся і врізав Геральтові у шлунок. М’язи, що їх відьми́н напружив. щоби захиститися, його не врятували. Геральт, з зусиллям ловлячи повітря, якийсь час оглядав пряжку власного пояса, поки стражники не підняли його знову.

— Нічого тобі не треба? — продовжував лисий, випускаючи сморід цибулі і нечищених зубів. — Пан райця радітиме, що не скаржишся.

Наступний удар, у те саме місце. Відьми́н захлинувся і виблював би, але не мав чим. Лисий повернувся боком — хотів змінити руку.

Геп! Геральт знову глянув на пряжку свого пояса. Хоч це здавалося дивним, але вище від неї не було дірки, крізь яку проглядала би стіна.

— Ну як? — лисий ступив назад, явно для того, щоби сильніше замахнутися. — Не маєш ніяких побажань? Казав пан Лавроноско спитати, чи не маєш якихось. Але що ж то ти не кажеш нічого? Язика тобі вузлом зав’язало? То я зараз розв’яжу!

Геп!

Геральт і цього разу не зомлів. А треба було, бо внутрішні органи були для нього певною мірою важливі. Щоб зомліти, слід було змусити лисого, щоби той…

Стражник сплюнув, вищирив зуби, знову помасував кулак.

— То як? Ніяких побажань?

— Одне… — простогнав відьми́н, ледве підводячи голову. — Щоб ти, сучий сину, луснув.

Лисий скреготнув зубами, ступив назад і замахнувся, на цей раз, як і планував Геральт, збираючись ударити в голову. Але удару не було. Стражник раптово заґелґотав, мов індик, почервонів, схопився обома руками за живіт, завив, заревів від болю…

І луснув.

VII

— І що мені з вами робити?

Потемніле небо за вікном розтяла сліпуча стрічка блискавки, незадовго після цього почувся різкий, тривалий гуркіт грому. Злива посилювалася, грозова хмара плила над Ринде.

Геральт і Хіреадан, що сиділи на лаві під великим гобеленом із зображенням пророка Лободи, що пас овець, мовчали, скромно опустивши голови. Бургомістр Невіль міряв кроками кімнату, гнівно пирхаючи і сопучи.

— Ви чортові засрані чаклуни! — раптово верескнув градоправитель, зупиняючись. — Завзялися на моє місто, чи як? Нема інших міст на світі, чи що?

Ельф і відьми́н мовчали.

— Аби щось таке… — похлинувся бургомістр. — Аби ключника… Як помідор! На клоччя! На криваве місиво! Це не по-людськи!

— Не по-людськи і не по-божому, — повторив присутній в урядовому приміщенні ратуші священик Крепп. — Так не по-людськи, що й дурень зрозумів би, хто за цим стоїть. Так, бургомістре. Хіреадана ми обоє знаємо, а оцьому, який видає себе за відьми́на, не вистачило б Сили так учинити з ключником. Це все робота тої Єнніфер, тої богами проклятої відьми!

За вікном, ніби на підтвердження слів священика, гуркнув грім.

— Це вона, ніхто інший, — продовжував Крепп. — Це безсумнівно. Хто ж, як не Єнніфер, захотів би помститися панові райці Лавроноскові?

— Хе-хе-хе, — раптом зареготав бургомістр. — Це якраз найменше мене обурює. Лавроноско підсиджував мене, на мою посаду важив. А тепер його вже ніхто не слухатиме. Тільки-но пригадають, як