read-books.club » Сучасна проза » Насолода 📚 - Українською

Читати книгу - "Насолода"

105
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Насолода" автора Габріеле д'Аннунціо. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 64 65 66 ... 105
Перейти на сторінку:
вам цього сказати.

Потай через мій мозок, наче густі тіні, прослизали жахливі думки, образи нестерпного болю; і моє серце несподівано то дико калатало, то зупинялося, і я лежала з розплющеними очима в темряві, не знаючи, чи я щойно прокинулася, чи досі не спала, змагаючись із думками та уявленнями. І цей стан сумніву – сплю я чи не сплю, – набагато болісніший, ніж безсоння, тривав і тривав…

Проте коли вранці я почула, як голос моєї доньки кличе мене, я їй не відповіла; прикинулася, ніби сплю безпробудним сном, щоб не підводитися з постелі, щоб залишатися ще тут і відсунути від себе неуникну впевненість у невідворотності неминучих реалій. Страждання, спричинені думками та уявою, здавалися мені менш жорстокими, аніж ті непередбачувані тортури, які приготує мені життя на ці два останні дні.

Через короткий час Дельфіна навшпиньках підійшла й, затамувавши подих, подивилась на мене. І сказала Дороті голосом, у якому відчувалося лагідне тремтіння:

– Як вона солодко спить! Не будімо її.

Ніч. Мені здається, що в мене не залишилося в жилах жодної краплі крові. Поки я підіймаюся сходами, я маю таке відчуття, що за кожним зусиллям, яке я докладаю для того, щоб подолати наступну сходинку, кров і життя витікають із усіх моїх відкритих жил. Я слабка, наче конаю…

Тримайся! Тримайся! Залишаються лише кілька годин; Мануель приїде завтра вранці; у неділю ми звідси поїдемо; у понеділок будемо в моєї матері.

Я вже повернула йому дві чи три книжки, які він давав мені почитати.

У книжці Персі Шеллі в кінці однієї зі строф я підкреслила нігтем два рядки й поставила видимий знак на берегах сторінки. Там було написано:

And forget me, for I can never be thine![191]

9 жовтня, ніч.

Протягом цілого дня він шукав нагоди, щоб поговорити зі мною. Його страждання було очевидним. І протягом цілого дня я намагалася втекти від нього, щоб він не вкинув мені в душу інше насіння болю, жадання, жалю, каяття. Я перемогла, я була сильною й героїчною. Дякую тобі, Боже!

Сьогоднішня ніч – остання. Завтра вранці ми їдемо. Усе буде скінчено.

Усе буде скінчено? У моїх глибинах лунає голос. І я не зовсім розумію, про що він каже, але знаю, що він говорить про далекі нещастя, невідомі, проте неминучі, таємничі, проте невідворотні, як смерть. Моє майбутнє похмуре, як поле, змережане вже викопаними ровами, готовими прийняти трупи; і на цьому полі то там, то там горять бліді ліхтарі, які я ледве помічаю; і я не знаю, чи вони горять для того, щоб затягти мене в небезпеку, чи щоб показати мені шлях до порятунку.

Я уважно перечитала свій щоденник, повільно з 15 вересня, від того дня, коли я сюди приїхала. Яка різниця між тією першою ніччю і сьогоднішньою, останньою!

Я писала: «Я прокинуся в дружньому домі, посеред сердечної гостинності Франчески, в цій Скіфаної, яка має такі гарні троянди й такі високі кипариси. Я прокинуся, маючи перед собою кілька тижнів відпочинку, двадцять днів, а може, й більше, духовного існування…» Горе мені, куди подівся мир? А троянди, такі гарні, чому стали віроломними навіть вони? Можливо, я занадто відкрила своє серце пахощам, починаючи від тієї ночі, в лоджії, коли Дельфіна спала. Тепер жовтневий місяць затоплює небо своїм сяйвом; і я бачу крізь шибки верхів’я кипарисів, чорні й нерухомі, які в ту ніч доторкалися до зірок. Одну фразу з тієї прелюдії я можу повторити в цьому сумному кінці: «Скільки волосин на моїй голові, стільки болючого колосся в моїй долі». Кількість колосків збільшується, вони підводяться, хвилюються, наче море; і ще не добуто з копалень те залізо, з якого буде викуваний для них серп.

Я їду звідси. Що станеться з ним, коли я буду далеко? Що станеться з Франческою?

Поведінка Франчески нині для мене незрозуміла, незбагненна; це загадка, яка мучить мене й бентежить. Вона кохає його? І відколи? А він про це знає?

Душе моя, признайся у своєму новому нещасті. Тебе заразила інша хвороба. Ти ревнуєш.

Але я готова до ще жорстокішого страждання. Я знаю, що тортури, які мені доводиться терпіти в ці дні, ніщо проти катувань майбутніх, від жахливого хреста, до якого мої думки прикують мою душу, щоб знищити її. Я прошу тільки короткої перерви на ті години, які мені залишаються тут. Завтра мені буде потрібна вся моя сила.

Як дивно, що в різних пригодах, які підкидає нам життя, зовнішні обставини бувають схожими, зустрічаються між собою! Сьогодні ввечері в залі передпокою мені здалося, що я повернулася у вечір 16 вересня, коли співала й грала на фортепіано; коли він почав цікавити мене. Сьогодні ввечері я також сиділа за фортепіано. І те саме похмуре світло освітлювало залу, а в сусідній кімнаті Мануель і маркіз грали в карти; а я грала «ґавот жовтих дам», той самий, який так подобається Франчесці і який 16 вересня повторювався в моїх вухах, коли я не спала через туманні тривоги ночі.

Біляві дами, вже немолоді, але які щойно вийшли з юності, вдягнуті у збляклий шовк кольору жовтої хризантеми, танцюють із юними кавалерами в рожевому одязі, дещо лінивими; вони несуть у своїх серцях образи інших, гарніших жінок, полум’я нового жадання. І вони танцюють у надто великій залі, де на всіх стінах висять дзеркала. Танцюють на підлозі, інкрустованій амарантом і кедром, під великою кришталевою люстрою, де свічки мали б згоряти, але не згоряють ніколи. І жінки мають на трохи злинялих устах тонкі усмішки, які, проте, не сходять із їхніх губів ніколи; а в кавалерів блимає в очах вираз нескінченної нудьги. А годинник із маятником завжди показує один і той самий час; а дзеркала повторюють, повторюють і повторюють ті самі пози; а ґавот триває, триває, триває, завжди лагідний, завжди тихий, завжди однаковий, вічний, як покарання.

Ця меланхолія приваблює мене.

Не знаю чому, але моя душа тяжіє до цієї форми катування; вона зваблена безперервністю єдиного болю, одноманітністю, монотонністю. Вона погодилася б протягом усього життя терпіти важкий, але визначений незмінний тягар замість перемін, непередбачених пригод, непередбачених альтернатив. Звична до страждань, вона боїться непевності, боїться сюрпризів, боїться несподіваних ударів. Не вагаючись ні хвилини, в цю ніч вона погодилася б витерпіти будь-який біль, аби лиш знати, що їй не приготовлені прикрі несподіванки в майбутньому.

Боже мій, Боже, чому я переживаю такий сліпий страх? Убережи мене від нього. Віддаю

1 ... 64 65 66 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Насолода», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Насолода"