Читати книгу - "Насолода"

коли шаленство стихій урівноважується в жахливій нерухомості, щоб потім вибухнути ще з більшою силою. Я перебуваю неначе в заціпенінні, з важкою головою, зі стомленими й болючими руками й ногами, ніби хтось щойно мене побив. І поки біль зосереджується, щоб напасти на мене знову, я не встигаю мобілізувати свою волю.

Що вона думає про мене? Як уявляє собі мою поведінку?

Бути відкинутою своєю найкращою подругою, тією, хто найдорожча для мене, тією, для кого моє серце завжди відкрите! Це найбільша гіркота, найжорстокіше випробування, яке підготував Бог для тієї, котра зробила пожертву законом свого життя.

Я повинна поговорити з нею, перш ніж поїду. Треба, щоб вона все довідалася про мене, а я все про неї. Це – обов’язок.

Ніч. Близько п’ятої години вона запропонувала мені прогулятися в кареті до Ровільяно. Ми поїхали самі, у відкритому екіпажі, і я подумала тремтячи: «Тепер я поговорю з нею». Але внутрішнє тремтіння відібрало в мене всю мужність. Чи сподівалася вона, що я про все їй розповім? Не знаю.

Ми довго перебували в мовчанні, дослухаючись до рівномірного тупотіння двох коней, дивлячись на дерева та живоплоти обабіч дороги. Вряди-годи короткою фразою або жестом вона звертала мою увагу на якусь особливість осінньої природи.

Усі чари осені були видимі о цій годині. Похилі промені вечора освітлювали на пагорбі глухе й гармонійне багатство листя, яке готувалося померти. Під постійним подихом північно-східного вітру, під новим місяцем рання агонія захопила дерева прибережних околиць. Золото, бурштин, шафран, жовтий колір сірки, вохра, помаранчі, бістро, мідь, мідянка, амарант, темно-ліловий колір, пурпур, більш невизначені відтінки, більш яскраві й більш делікатні контрасти змішувалися в глибокому сполученні, від якого жодна мелодія весни ніколи не буде гарнішою.

Показавши мені на гайок акацій, вона сказала:

– Хіба тобі не здається, що вони розквітли?

Уже сухі, вони біліли білим цвітом із відтінком рожевого кольору, як великі мигдалеві дерева в березні, на тлі синього неба, що вже набувало попелястої барви.

Після нетривалої мовчанки я сказала, щоб якось розпочати розмову:

– Мануель, я певна, приїде в суботу. Завтра я чекаю телеграми від нього. Й у неділю ми поїдемо вранішнім поїздом. Ти була така добра до мене в ці дні; я дуже вдячна тобі…

Голос мені трохи тремтів. Невимовна ніжність роздимала мені серце. Вона взяла мою руку й тримала її у своїй, не розмовляючи зі мною, не дивлячись на мене. І ми довго мовчали, тримаючись за руки.

Вона мене запитала:

– Як довго ти будеш у матері?

Я їй відповіла:

– Думаю, до кінця року. А може, й довше.

– Так довго?

Ми знову замовкли. Я відчувала, що в мене не стане мужності на пояснення; але я також відчувала, що в ньому вже немає такої потреби, як раніше. Мені здавалося, вона наблизилася до мене, зрозуміла, знову визнала мене, стала моєю доброю сестрою. Мій смуток притягував її смуток, як місяць притягує води моря.

– Послухай-но, – сказала вона.

До нас долинув спів сільських жінок – широкий, протяжний, благоговійний, схожий на грегоріанський.

Трохи згодом ми побачили тих, що співали. Вони йшли з поля сухих соняшників, ішли вервечкою, ніби священна процесія. А соняшники на високих стеблах без листя утримували широкі диски, ані пелюстками не короновані, ані навантажені насінням, схожі своєю голизною на якісь літургічні емблеми, на бліді дарохранильниці золота.

Моє хвилювання збільшувалося. Спів позаду розсіявся у вечірньому повітрі. Ми проїхали через Ровільяно, де вже в будинках запалили світло; потім ми знову виїхали на головну дорогу. Позаду нас лунав передзвін дзвонів. Вологий вітер перебігав по вершинах дерев, які відкидали на білу дорогу сірувато-голубу тінь, у повітрі тінь здавалася рідкою, як у воді.

– Ти не змерзла? – запитала мене вона й наказала лакею, щоб він накрив нас пледом, а машталіру повернути коней і їхати назад.

На дзвіниці в Ровільяно досі бамкав дзвін, ніби повідомляючи про якусь релігійну церемонію, і, здавалося, вітер приносив разом із хвилею звуків хвилю морозу. Зі спільної згоди ми взаємно притиснулися, передаючи одна одній тремтіння. І карета повільно в’їхала в передмістя.

– Що то за дзвін? – промовила вона голосом, який, здавалося, не належав їй.

Я відповіла:

– Якщо не помиляюся, то вийшов священик зі святими дарами…

Трохи згодом ми й справді побачили священика, що заходив у якісь двері. Паламар тримав над ним парасолю, а двоє інших тримали запалені ліхтарі, спрямовуючи їхнє світло на одвірки. У домі світилося лише одне вікно, вікно християнина, який помирав, чекаючи святого причастя. Майже прозорі тіні миготіли у світлі; на тому прямокутнику жовтого світла розгорталася мовчазна драма, яка оточує людину, що готується увійти в смерть.

Один із двох служників запитав тихим голосом, трохи нахилившись згори:

– Хто там помер?

Той, кого запитали, назвав ім’я жінки на своєму діалекті.

І мені захотілося, щоб лунав тихіше гуркіт наших коліс на бруківці дороги, захотілося, щоби був беззвучним наш проїзд через те місце, де мав пролетіти подих згаслого життя. Франческа, безперечно, мала те саме почуття.

Карета досягла дороги на Скіфаною, поїхавши по ній у протилежний бік. Місяць, охоплений німбом, світився, наче опал у прозорому молоці. Вервечка хмар підіймалася з моря й потроху розгорталася, утворюючи кулі, як ото летючий дим. Розбурхане море покривало своїм муркотом усі інші шуми. Думаю, ніколи такий тяжкий смуток не опановував дві душі.

Я відчула теплоту на своїх холодних щоках й обернулася до Франчески, аби глянути, чи вона помітила, що я плачу. Я зустрілася з її очима, що блищали слізьми. Й жодна з нас не зронила ні звуку, сидячи одна поруч іншої зі стуленими губами, стиснувши руки, й обидві плачучи по ньому; і сльози капали одна за одною у глибокій тиші.

Коли ми під’їздили до Скіфаної, я втерла свої очі, а вона свої. Кожна намагалася приховати свою слабкість.

Він чекав нас під портиком разом із Дельфіною, Муріеллою та Фердинандо. Чому у глибині свого серця я відчула до нього туманне почуття недовіри, так ніби боялася, що він завдасть мені шкоди? Які страждання готує мені майбутнє? Чи зможу я подолати пристрасть, яка притягує й засліплює мене?

Але як допомогли мені ці кілька сліз! Я почуваюся не такою пригніченою, не такою обпаленою, більш довірливою. І відчуваю невимовну ніжність, спогадуючи на самоті свою останню прогулянку, тоді як Дельфіна щасливо спить після цілої зливи моїх безумних поцілунків, а за шибками меланхолійно сяє місяць, який нещодавно бачив мої сльози.

8 жовтня.

Чи спала я цієї ночі? Чи прокидалася? Я не можу