Читати книгу - "Острів Дума"

— 10 —

Я пройшов заставленим рослинами головним холом до дверей у Порцелянову вітальню, поглянув на Елізабет і побачив, що вона спить у тій же позі, задерши голову. Її хропіння, що було вразило мене своєю притаманною старості патетичністю, тепер лунало заспокійливо. Інакше дуже легко можна було б уявити, що вона сидить мертва, зі скрученим в’язами. Я вирішив її не будити, хай ще поспить. Відтак подивився праворуч, туди, де починалися широкі головні сходи, і згадав її слова: «О, ти знайдеш це на майданчику другого поверху».

Знайду що?

Можливо, це була чергова маячня, але мені все одно не було чого робити, тож я пройшов через галерею, яка була би сутичком у менш помпезному будинку, — дощ ляпотів по її скляному даху — а там подерся вгору широкими сходами. Не дійшовши п’яти сходинок до верху, я зупинився, придивився, а тоді повільно рушив далі. Дещо там таки було: величезна чорно-біла фотографія в тонкій позолоченій рамці. Пізніше я спитав у Ваєрмена, як це вдалося зроблену у 1920-х чорно-білу фотографію збільшити до такого розміру — вона була щонайменше п’ять футів заввишки і чотири фути в ширину — і майже без втрати чіткості. Він відповів, що її було зроблено, швидше за все, Хасселбладом[202] — найкращим у світі з нецифрових фотоапаратів.

На фото було восьмеро людей, вони стояли на білому піску, а фоном їм слугувала Мексиканська Затока. Високий вродливий чоловік років сорока, у чорному купальному костюмі-двійці, що складався з сорочки на бретельках і шортів, схожих на тісні труси, які вдягають під уніформу сьогоднішні баскетболісти. По боках від нього вишикувалися п’ятеро дівчат, найстарша — вже підліток, найменші — однакові білявки, тут я загадав близнюків Бобсі, улюблених героїв моїх перших читанок. Близнючки в однакових купальних платтячках з рюшами трималися за руки. Однаковими були і їхні ганчір’яні, в ідентичних фартушках, ляльки типу Обшарпана Ен[203], близнючки стискали їх, кожна у вільній руці — ляльки нагадали мені про мою Ребу — і темне бавовняне волосся над бездумно усміхненими обличчями ляльок було беззаперечно червоним. На згині руки чоловік — я не мав сумнівів, що це Джон Істлейк, — тримав дівчинку номер п’ять, немовля, з якого поступово виросла оця старезна баба, що зараз хропе внизу. Позаду білого сімейства стояла молода чорна жінка років приблизно двадцяти двох, голова в неї була пов’язана хусткою. Вона тримала кошик для пікніків і, судячи з доволі напружених м’язів на її руках, кошик був важкеньким. Три срібні браслети висіли на одному з її зап’ясть.

Елізабет усміхалася, тягнучи свої пухкі рученьки до того, хто знімав цей сімейний портрет. Крім неї не усміхався ніхто, хоча щось схоже на слід посмішки можна було помітити в кутиках рота чоловіка; він був з вусами, тож точно вгадати було важко. Обличчя молодої чорної няні було абсолютно похмурим.

У вільній від підтримування немовляти руці Джон Істлейк тримав дві речі. По-перше, маску для пірнання. По-друге, гарпунний пістоль, який я бачив на стіні у бібліотеці поряд з іншою зброєю. Питання полягало тільки в тім, як мені здалося, чи дійсно виринула, і чи надовго, зі свого ментального туману Елізабет, коли порадила мені піднятися сюди нагору.

Я не встиг додумати цю думку, як внизу піді мною прочинилися вхідні двері.

— Я повернувся! — гукнув Ваєрмен. — Місію виконано! Ну й хто ж тепер не захоче випити?

Як намалювати картину (V)

Не бійтеся експериментувати; знайдіть свою музу і дозвольте їй скеровувати вас. Зі зміцненням таланту музою Елізабет стала чудесна балакуча лялька Новін. Чи так їй здавалося. А коли вона зрозуміла, що помилялася — коли у Новін змінився голос — було вже пізно. Проте спочатку все мусило йти чудово. Як завжди буває з віднайденням власної музи.

Наприклад, пиріг.

— Зроби, щоб він упав на долівку — каже Новін. — Зроби, щоб він упав на долівку, Ліббіт!

Вона це може зробити, отже й робить. Малює спечений Нянею Мельдою пиріг на підлозі. Ха! Як він ляпнувся на підлогу! А Няня Мельда стоїть над ним, досадливо уперши руки в боки.

А чи соромно стало Елізабет, коли це дійсно трапилося? Соромно і трішечки лячно? Гадаю, що так.

Я певен, що так. Дітям підлість завжди видається забавною поки вона живе лише в уяві.

Були й інші розваги. Інші експерименти. Аж поки врешті у 1927 році...

У Флориді всі позасезонні урагани називають Аліса. Це щось на кшталт жарту. Але той, що з виттям налетів від Затоки у березні того року, мусив би отримати ім’я Елізабет.

Лялька нашепотіла їй у вухо голосом, який певно звучав як той вітер, що колише пальми вночі. Або як відлив, що перегортає мушлі під Великою Ружею. Нашепотіла, коли Ліббіт вже переступала поріг сну. Розказала їй, як було б весело намалювати велику бурю. І ще дещо.

Новін каже — Є потаємні речі. Поховані скарби, які відкриє шторм. Речі, які Татові цікаво було б знайти, цікаво подивитися на них.

Трюк подіяв. Елізабет не вельми й хотілося малювати шторм, але якщо так можна порадувати Тата? Невідпорний аргумент.

Тому що Тато того року був сердитим. Він сердився на Аді, котра навіть після поїздки до Європи не збиралася повертатися до школи. Аді не бажала знайомитися з пристойними людьми і відвідувати пристойні бали дебютантів. Їй задурив голову Емері... А він зовсім не належав до Пристойних — з погляду Тата.

Тато каже — Він не нашого поля, він Целулоїдний комірець, а Аді каже — Він мого поля, не важливо який там комірець, і Тато шаленіє.

Сварки бували жорстокі. Тато злостився на Аді, а вона на нього. Ганна й Марія злостилися на Аді через те, що та знайшла собі красивого бойфренда, котрий, з одного боку, старший за неї, а з іншого — нижчий за статусом. Близнючок лякав увесь цей ґвалт. Ліббіт теж. Няня Мельда все частіше робила заяви, що аби не Тесі з Ло-Ло, вона вже давно повернулася б у Джексон-віл до своєї родини.

Елізабет малювала всі ці речі, тож я їх бачив.

Докипілося до того, що врешті зірвало покришку. Аді і її Недостойний молодик втекли до Атланти, де Емері була обіцяна робота у конкурентів. Тато бісився. Великі Злюки, що приїхали на вікенд додому з Брейденської школи, підслухали, як він розмовляв по телефону в своєму кабінеті, кажучи комусь, що Емері Полсона