Читати книгу - "Доктор Сон"

Абра підвелася, підійшла до вікна й задивилася на свою вулицю, на міні-маркет «Мить-і-Купив» на її розі (який старші підлітки називали «Вдух-і-Дунув», бо якраз поза ним, біля сміттєвих контейнерів, курили дур), і на Білі гори, що стриміли вершинами у яскраво-блакитне літнє небо. Вона почала терти собі губи, нервовий синдром, від якого намагалися відучити її батьки, але їх нема поряд, то й тьху на це. Тьху на все це.

«Тато на нижньому поверсі».

Йому їй також не хотілося розповідати. Не тому, що він мусить дописати свою книжку, а тому, що тато не захоче вв’язуватися у такого роду справу, навіть якщо він їй повірить. Абрі не потрібно було читати його думок, щоби це знати.

Тож хто?

Не встигла вона додуматися до логічної відповіді, як світ за її вікном почав обертатися, немов установлений на якомусь велетенському диску. Глухо скрикнувши, вона вчепилася за краї віконної рами, зіжмакавши в кулаках штори. Таке траплялося й раніше, завжди зненацька, і кожного разу вона лякалася, бо це було, як судома. Вона вже не перебувала у власному тілі, замість далеко-бачення, вона потрапила в стан далеко-буття, а що, як їй не вдасться повернутися?

Вертушка уповільнилася, а тоді й зупинилася. Тепер Абра опинилася не у своїй спальні, а в якомусь супермаркеті. Вона зрозуміла це, бо перед нею був м’ясний відділ. Над ним (цей напис прочитався легко, завдяки яскравому флуоресцентному освітленню) висіла обіцянка: «У СЕМА[223] КОЖНА ВИРІЗКА — НАЙКРАЩОГО КОВБОЙСЬКОГО ҐАТУНКУ ВИРІЗКА!» Хвилину чи дві той м’ясний відділ наближався до неї, бо вертушка вштовхнула її просто в когось, хто походжає. Ходить, скупляється. Баррі Кібець? Ні, не він, хоча Баррі поблизу; через Баррі вона й утрапила сюди. Тільки її від нього відсмикнуло кимсь значно потужнішим. Внизу свого поля зору Абра побачила навантажений покупками кошик-візок. Потім рух уперед зупинився і зринуло оте відчуття, оте

(огляду, нишпорення)

божевільне відчуття когось ВСЕРЕДИНІ НЕЇ, і раптом Абра зрозуміла, що на тій вертушці вона не сама. Наразі вона у супермаркеті, дивиться на м’ясний відділ в кінці проходу, а та, інша особа, дивиться з її вікна на Ричленд-корт і далі, на Білі гори.

Паніка спалахнула всередині неї; це було так, ніби бензину лийнули в багаття. Ані звуку не вихопилося з її губ, стиснутих так щільно, що рот в неї став схожим на шов, але всередині свого мозку вона видала крик, гучніший за будь-який звук, якого вона бодай колись могла від себе очікувати.

(«НІ! ГЕТЬ З МОЄЇ ГОЛОВИ!»)

8

Відчувши, як струснувся будинок, побачивши, як на ланцюгу під стелею його кабінету захиталася люстра, першим, про що подумав Девід, було:

(«Абра»)

з його дочкою знову стався отой її паранормальний вибух, хоча вже багато років не траплялося ніяких отих телекінетичних дурниць, а подібної до цієї взагалі ніколи. Коли речі повернулися до свого нормального стану, його другою — і, на Девідів розсуд, значно логічнішою — думкою була: щойно він пережив свій перший в Нью-Гемпширі землетрус. Він знав, що вони трапляються час від часу, але… вау!

Девід підвівся з-за столу (не забувши клацнути на іконці ЗБЕРЕЖЕННЯ, перш ніж встати) і вибіг у коридор. Від підніжжя сходів він загукав:

— Абро! Ти відчула це?

Вона вийшла зі своєї кімнати, бліда на вигляд і трохи злякана.

— Так, типу того. Я… мені здається, я…

— Це ж був землетрус! — пояснив їй сяючий Девід. — Твій перший землетрус! Хіба не преславно?

— Йо, — промовила Абра не вельми захопливим голосом. — Славно.

Він подивився крізь вікно вітальні й побачив, що люди повиходили на ґанки й галявини. Надворі стояв також його добрий приятель Метт Ренфрю.

— Прогуляюсь-но я на той бік вулиці, побалакаю з Меттом, любонько. Хочеш, пішли зі мною?

— Не можу, в мене ще не готова математика.

Девід вже було рушив до вхідних дверей, але тут, обернувшись, подивися вгору на дочку.

— Ти не перелякалася, ні? Не варто лякатися. Все вже минулося.

Як же Абрі хотілося, щоби й насправді так було.

9

Роза Циліндр скуплялася на двох, бо Дідо Флік знову почувався зле. Побачивши у «Семі» кількох інших Правдивих, вона їм кивнула. Вона на хвильку зупинилася у відділі консервів побалакати з Баррі Хінцем, котрий тримав у руці список, складений його дружиною. Баррі непокоївся за Діда Фліка.

— Він знову оклигає, — сказала Роза. — Ти ж знаєш Діда.

Баррі вишкірився:

— Жилавіший за увареного коня.

Роза кивнула, знову підштовхуючи вперед свій візок:

— Ще б пак.

Звичайний будній день у супермаркеті, і, щойно відійшовши від Баррі, вона спершу сприйняла те, що з нею коїться, за щось банальне, низький цукор чи що. Вона була схильною до різких змін рівня цукру в крові й зазвичай тримала у себе в сумочці солодкий батончик. Потім вона усвідомила, що хтось є у неї в голові. Хтось, хто дивиться.

Аж ніяк не завдяки нерішучості Роза піднялася до позиції голови Правдивого Вузла. Вона застигла з візком, націленим на м’ясний відділ (її планована наступна зупинка), і негайно гайнула у той канал, що його встановила якась нахабна і потенційно небезпечна особа. Не хтось із Правдивих, будь-кого з них вона б умент упізнала, але також і не якийсь ординарний мугир.

Ні, це було якнайдалі від ординарності.

Супермаркет метнувся геть, і раптом вона дивиться вдалечінь, на якийсь гірський хребет. НЕ Скелясті гори, їх би вона впізнала. Ці менші. Кетскіл? Адірондак?[224] Можуть бути і ті, й ті, або якісь інші. А щодо того, хто дивиться… Роза подумала, що це мусить бути дитина. Майже напевне дівчинка, і саме та, з якою вона стикалася раніше.

«Я мушу побачити її на лице, тоді я знайду її у будь-який потрібний мені час. Треба змусити її подивитися в дзе…»

Та раптом чужа думка, оглушлива, як постріл з рушниці у замкненій кімнаті

(«НІ! ГЕТЬ З МОЄЇ ГОЛОВИ!»)

начисто стерла їй розум, штовхнувши її на полиці з консервованими супами й овочами. Бляшанки каскадом посипалися на підлогу, розкочуючись врізнобіч. Певну мить Роза боялася, що й вона зараз повалиться вслід за ними, зомлівши, мов наївна героїня якоїсь романтичної книжки. Але швидко отямилася. Дівчинка перервала зв’язок, і то доволі ефектним манером.

Чи це не кров тече в неї з носа? Вона витерла його пальцями й подивилася. Ні. Добре.

До неї поспішав хлопець, розкладач товару.

— З