Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

Ми слідом за ним обійшли павільйон, де схожий на стіну фасад переходив у великий легкий намет. Ми саме вишукували в ньому вхід, коли відкинулась запона і з намету вийшли добре вбрані чоловік і жінка. Чоловік притримував даму, та обмахувалася віялом.

— Відійдіть! — гаркнув чоловік. — Жінці потрібне повітря.

Над входом був напис: «ЛИШЕ ДЛЯ АРТИСТІВ».

Ми прослизнули всередину, однак нас одразу ж зупинили. Простакуватий на вигляд хлопчина, що сидів на м’якому стільці біля входу, явно мав якісь офіційні обов’язки.

— Ви артисти? — запитав він. — Сюди тільки артистам можна.

Вдавши ображену, Емма відповіла:

— Звісно, ми артисти. — І щоб довести правдивість своїх слів, вона зробила на кінчику пальця крихітний вогник і загасила його в себе в оці.

Хлопець знизав плечима. Побачене його не вразило.

— Ну, проходьте.

Ми прочовгали повз нього, кліпаючи, бо очі повільно звикали до темряви. Павільйон був брезентовим лабіринтом із низькою стелею — один-єдиний вузький коридор, тьмяно освітлений, що кожні двадцять-тридцять футів різко повертав і за кожним рогом на нас чекало нове «відразливе чудо природи». У протилежний від нас бік плинув струмок глядачів. Деякі сміялися, а деякі, навпаки, були бліді й тряслися.

Перші кілька потвор були доволі звичними для ярмарку і не те щоб особливо дивними: «ілюстрований» чоловік, увесь вкритий татуюваннями; бородата жінка, що погладжувала два довгі пасма-вуса на підборідді й підхихикувала; чоловік — подушечка для булавок, котрий проколював собі обличчя голками й молотком заганяв гвіздки у ніздрі. Мене це вразило, але мої друзі (а дехто з них мандрував разом із пані Сапсан Європою, виступаючи в циркових виставах) насилу стримували позіхання.

Під розтяжкою з написом «НЕЙМОВІРНІ ЛЮДИ-СІРНИКИ» джентльмен із сотнями сірникових коробок, приклеєних до тіла, з розгону налетів на чоловіка, так само обклеєного сірниками, і від цього полум’я охопило груди чоловіка-сірника, а той замахав руками, зображаючи удаваний жах.

— Аматори, — пробурмотіла Емма й потягла нас до наступного атракціону.

Дивацтва росли в геометричній прогресії. Нам трапилася дівчина в довгій сукні з бахромою. Все її тіло оповив гігантський пітон. Він звивався й танцював за її наказами. Еммі довелося визнати, що це принаймні трохи незвичайно, бо вміння заклинати змій властиве лише синдриґасті. Та коли Емма заїкнулася дівчині про пані Королик, та неприязно на нас зиркнула, а змія засичала, показала зуби, і ми пішли далі.

— Ми марнуємо час, — заскиглив Єнох. — Час пані Сапсан невблаганно спливає, а ми ярмарком шастаємо. Може, купимо солодощів і залишимося тут на цілий день?

Утім, попереду лишалася тільки одна потвора, тому ми пішли далі. Остання сцена з простим задником була порожня, на ній стояв маленький столик із квітами, а на мольберт спиралося оголошення: «ВСЕСВІТНЬО ВІДОМА СКЛАДАНА ЛЮДИНА».

На сцену вийшов помічник, тягнучи за собою валізу. Поставив і пішов.

Зібрався натовп глядачів. Валіза стояла посередині, привертаючи до себе погляди. Люди стали викрикувати: «Починай!» і «Показуйте потвору!».

Валіза завовтузилася. Потім затряслася, заходила ходором, аж поки не перекинулася на бік. Юрба зацікавлено посунула ближче до сцени.

Ляснули застібки, і дуже повільно валіза відчинилася. Зсередини на глядачів визирнула пара білих очей, і крізь щілину показалося обличчя дорослого чоловіка з охайно підстриженими вусами і в маленьких круглих окулярах, котрий незбагненним чином заліз у валізу, не більшу за мій торс.

Натовп вибухнув оплесками, які ставали гучнішими, поки потвора кінцівку за кінцівкою розкладала своє тіло і зрештою вилізла з неймовірно малої валізи. Чоловік був високий, як каланча, і худющий. Насправді його стрункість непокоїла, бо здавалося, що ще трохи — і кістки розітнуть шкіру. Він був схожий на ходячий знак оклику, однак тримався так гідно, що я не міг з нього сміятися. Він суворо оглянув натовп, що схвально йому улюлюкав, і глибоко вклонився.

Потім він протягом хвилини показував, як його кінцівки гнуться в усі можливі боки — коліно вигиналося так, що кінчики пальців на нозі торкалися стегна, стегна складалися так, що коліна торкалися грудей. Після додаткового раунду аплодисментів і поклонів вистава закінчилася.

Ми стояли й дивились, як потроху рідішає натовп. Складаний чоловік уже збирався йти зі сцени, коли Емма його спитала:

— Ви з дивних, правда ж?

Чоловік зупинився. Повільно розвернувся і глянув на неї зверхньо й роздратовано.

— Що ви сказали? — з сильним російським акцентом перепитав він.

— Вибачте, що ми до вас ліземо, але нам потрібно знайти пані Королик, — сказала Емма. — Ми знаємо, що вона десь тут.

— Пхе! — чимось середнім між сміхом і плювком висловив своє презирство чоловік.

— Це терміново! — благально промовила Бронвін.

Складаний чоловік кістлявим хрестом згорнув руки на грудях і сказав:

— Не розумію, що ви говорите. — І гордовито пішов зі сцени.

— І що тепер? — спитала Бронвін.

— Шукаймо далі, — сказала Емма.

— А якщо ми не знайдемо пані Королик? — запитав Єнох.

— Шукаймо далі, — повторила Емма крізь зуби. — Усі зрозуміли?

Усі чудово все розуміли. Інших варіантів не було. Якщо це не допоможе (якщо пані Королик у цьому контурі немає чи ми не зможемо її знайти якнайшвидше), тоді всі наші зусилля будуть марними і ми втратимо пані Сапсан. Із таким самим успіхом ми могли взагалі не приїжджати в Лондон.

Пригнічені, ми вийшли з циркового намету тим самим шляхом, яким зайшли, повз тепер порожні сцени, повз хлопця-простака на денне світло. Ми стояли біля входу, не знаючи, що робити далі. І тут з-за запони виткнувся простакуватий хлопчина.

— Шо таке? — спитав він. — Вам не сподобало-си?

— Ні… нормально, — відмахнувся я.

— Для вас не досить дивно?

Ми всі повернули голови.

— Що ти сказав? — перепитала Емма.

— Вейклінг і Рукері. — Хлопець показав на дальній бік площі. — Осьдечки справдешнє шоу. — Він підморгнув нам і пірнув назад у намет.

— Загадково, — мовив Г’ю.

— Він сказав щось про дивних? — спитала Бронвін.

— Що таке Вейклінг і Рукері? — поцікавився я.

— Якийсь заклад, — відповів Г’ю. — Мабуть, десь у цьому контурі.

— Може бути на перехресті двох вулиць. — Емма відтягла запону намету, щоб спитати в хлопця, чи це він мав на увазі. Але хлопчини вже не було.

Тож ми пішли крізь натовп до дальнього боку площі, куди він показував. Наша остання хистка надія тепер чіплялася за дві дивні назви вулиць, хоч ми й не були впевнені, що вони взагалі існують.

* * *

Через кілька кварталів від площі ми потрапили на таке місце, де шум юрби трохи вщух, та його змінили промисловий