Читати книгу - "Фальшивомонетники"

він не заслуговує на те, що з ним сталося. Це чоловік дуже порядний і — річ надзвичайно рідкісна — славний хлопець! До речі, його дочка, одружилася дуже вдало. Я не був присутній на весіллі, бо ми саме поїхали до Голландії, але Поліна й Жорж задля цього повернулися тоді до Парижа. Я ж вам про це, здається, казав... Мені пора трохи поспати... Що, ви справді за все заплатите? Облиште! Між нами, чоловіками, такі витрати треба ділити по-товариському... Не варто, кажете? Тоді прощавайте. Не забудьте, що за два дні Поліна повертається. Приходьте нас навідати. І не називайте мене більше Моліньє: просто Оскар!.. Я давно вже хотів вас про це попросити.

Увечері одержав цидулку від Рашелі, Лориної сестри:

Маю сказати вам щось дуже серйозне. Чи зручно вам буде прийти в пансіон завтра пополудні? Ви зробите мені велику послугу.

Якби йшлося про Лору, вона не надавала б цій розмові такої ваги. Це вперше вона мені написала.

II

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

(продовження)

28 вересня

Рашель зустріла мене на порозі великого навчального класу на нижньому поверсі пансіону. Двоє служників підмітали підлогу. Вона також була у фартусі служниці, з мокрою ганчіркою в руках.

— Я знала, що можу розраховувати на вас, — сказала вона, простягуючи мені руку, з виразом ніжного смутку й усміхаючись усмішкою, що надавала їй якоїсь зворушливої краси. — Якщо ви не дуже поспішаєте, то ліпше зробіть спочатку коротенький візит дідусеві, а потім мамі. Їм буде прикро, якщо вони довідаються, що ви приходили й пішли не побачившись із ними. Але залиште трохи часу. Мені край необхідно поговорити з вами. Ви знайдете мене тут; як бачите, я наглядаю за роботою.

З почуття якоїсь особливої сором’язливости вона ніколи не каже: я працюю. Рашель віддала непомітній роботі все своє життя, й важко уявити собі щось стриманіше, щось скромніше, аніж її доброчесність. Стан самозречення настільки для неї природний, що ніхто з рідних не плекає почуття вдячности до неї за її жертовну поведінку. Я не знаю іншої жінки, що мала б таку високу, таку прекрасну душу.

Я піднявся на другий поверх, до Азаїса. Старий уже майже не підводиться зі свого крісла. Він посадив мене біля себе й майже відразу заговорив про Лаперуза.

— Мене тривожить, що він залишився сам-один, і я хотів би переконати його переселитися до пансіону. Ви ж знаєте, ми старі друзі. Я не так давно відвідав його. Боюся, що від’їзд його любої дружини до Сент-Перін не завдав йому великої прикрости. Служниця сказала мені, що він уже майже нічого не їсть. Я дотримуюся думки, що зазвичай ми їмо забагато. Але, в усякому разі, треба знати почуття міри, бо її можна перебрати в обох напрямках. Він вважає, що не варт заводитися з готуванням їжі задля нього одного. Але якби він снідав, обідав і вечеряв тут із нами, то, дивлячись на інших, їв би й сам. Він має чарівного онука, що живе тепер із нами, але бачиться з ним дуже рідко. Бо від вулиці Вовен до передмістя Сент-Оноре шлях неблизький. До того ж, я не схильний відпускати малого хлопця самого в Париж. Я знаю Анатоля де Лаперуза давно. Він завжди був великим оригіналом. Це не докір; але він гордий від природи й, мабуть, не прийняв би гостинність, яку я йому пропоную, не запропонувавши платити за своє перебування тут. Тож я думав про те, щоб доручити йому наглядати за класами, це його майже не стомлювало б, а крім того відвертало б його увагу, не давало йому надто заглиблюватися в себе, й це було б корисно для нього. Він добрий математик і в разі потреби міг би запропонувати свої послуги як репетитор із геометрії та алгебри. Тепер, коли в нього немає учнів, його меблі та фортепіано більше йому не потрібні. Він міг би, нарешті, й відпочити. А що переселившись сюди, до нас, він заощадив би витрати на комірне, то, думаю, ми могли б домовитися про невеличку плату за пансіон, щоб йому не було ніяково й він не почувався занадто в боргу переді мною. Спробуйте переконати його й не баріться, бо з таким режимом життя, як у нього тепер, він, боюся, довго не протягне. До того ж через два дні починаються уроки в нашій школі. Тож було б добре знати, чи можемо ми покластися й розраховувати на нього... А він завжди може на нас покластися.

Я пообіцяв йому завтра ж поговорити з Лаперузом. Після цього старий Азаїс, мовби відчувши раптову полегкість, змінив тему розмови:

— Який усе-таки славний хлопець, цей ваш юний протеже Бернар! Він люб’язно запропонував нам виконувати тут деяку дрібну роботу. Він зголосився наглядати за учнями молодших класів, але боюся, що він сам іще надто молодий і не зуміє домогтися, щоб до нього ставилися з належною пошаною. Я розмовляв із ним досить довго, й він здався мені дуже симпатичним. Саме з характерів такого гарту виховуються найкращі християни. Слід лише пожалкувати, що ця душа надто багато втратила внаслідок хибного першого виховання. Він признався мені, що не має віри, проте сказав це таким тоном, що вселяє надію. Я відповів йому, що сподіваюся знайти в ньому всі якості, необхідні для того, щоб із нього вийшов славний маленький воїн за віру Христову і що він повинен подумати про те, як найліпше застосувати ті таланти, якими обдарував його Бог. Ми прочитали з ним разом притчу зі Святого Письма, і я певен, що добре зерня впало не на сухий ґрунт. Він був, як мені здалося, зворушений моїми словами, й пообіцяв поміркувати над ними.

Бернар уже розповідав мені про цю розмову зі старим. Я знав, що він про все це думає, отож подальша розмова на цю тему була мені не дуже приємна. Я вже наготувався йти, але він затримав руку, яку я йому подав на прощання, у своїй руці.

— А знаєте, я нещодавно бачився з нашою Лорою! Я знав, що наша люба дівчинка провела цілий місяць у вашому товаристві, в чудовій гірській місцевості. Схоже, що це дуже пішло їй на користь. Я щасливий знати, що вона знову зі