Читати книгу - "Процес"

– Ти хибно розумієш ситуацію, – заперечив священик. – Вирок не оголошують одразу, процес мало-помалу обертається на вирок.

– Так ось воно що, – опустив голову К.

– Що ти робитимеш далі задля своєї справи? – запитав священик.

– Ще пошукаю допомоги, – відповів К., піднімаючи голову, щоб побачити реакцію священика на цю відповідь. – Ще є певні можливості, якими я поки що не скористався.

– Ти шукав забагато чужої допомоги, – невдоволено буркнув священик, – надто в жінок. Хіба ти не помітив, що то не справжня допомога?

– Признаюсь, що іноді й навіть досить часто твої слова слушні, – відповів К. – але не завжди. Жінки мають велику владу. Якби кількох знайомих мені жінок я спонукав спільно працювати задля мене, я б неодмінно втримався. Надто за цього правосуддя, де кожен уганяє за жінками. Покажи слідчому жінку десь удалині, і він пережене, аби не спізнитись, і суддів, і звинувачених. – Священик схилився головою на парапет, тепер, здається, дашок кафедри вже гнітив його. Але що там за негода така надворі? Бо вже й не похмурий день, а глупа ніч. Жоден вітраж величезних шибок не світиться, на темних стінах де-не-де проступають тільки світліші плями. І саме тепер церковний служка став одна за одною гасити свічки на головному вівтарі.

– Ти сердишся на мене? – запитав К. священика. – Ти, напевне, не знаєш, якому правосуддю ти служиш? – Відповіді не було. – Це тільки мій власний досвід, – говорив далі К., але нагорі знов мовчали. – Я не хотів тебе образити, – знов озвався К. Аж тут священик як не крикне згори на нього:

– Невже ти не можеш подивитись на два кроки далі? – Кричав він гнівно, але водночас немов усупереч власній волі, нерозважливо, налякавшись того, що бачив сам.

Після цього обидва довго мовчали. Звісно, серед пітьми, що панувала внизу, священик не міг як слід роздивитись К., тим часом К. виразно бачив його у світлі невеличкої лампи. Чому священик не зійде вниз? Адже він не читає казані, тільки розповідає К. про те, що, як добре обміркувати, мабуть, більше нашкодить йому, ніж допоможе. Проте К. здавалося, ніби в священика безперечно добрі наміри, отже, ще є можливість, що він, зійшовши вниз, стане на його бік, ще є можливість, що він дасть йому найголовнішу й цілком прийнятну пораду, яка, либонь, підкаже йому не те, як можна вплинути на процес, а скорше як позбутися його, обминути, як можна жити без процесу. Певне, така можливість ще є, останнім часом К. не раз думав про неї. Та якщо священик знає про цю можливість, він, напевне, коли його попросити, розповість про неї, дарма що сам належить до правосуддя і дарма що він, коли К. напався на правосуддя, був змушений згнітити свою лагідну натуру й навіть нагримати на К.

– Ти не зійдеш донизу? – запитав К. – Таж проповіді не буде, йди до мене.

– Тепер я вже можу зійти, – мовив священик, що, певне, вже покаявся за свій крик. Знімаючи лампу з гачка, він додав: – Спершу я мусив розмовляти з тобою здалеку. Я такий, що на мене легко вплинути, і тоді я забуваю про свою службу.

К. чекав священика внизу коло сходів. Іще спускаючись, священик уже простяг йому руку.

– Ти маєш для мене трохи часу? – запитав К.

– Скільки завгодно, – відповів священик і дав К. лампу, щоб той ніс її. – Навіть зблизька постать священика не втрачала певної величі.

– Ти дуже приязний до мене, – мовив К., тепер вони обидва походжали туди-сюди по темному бічному нефу. – Ти виняток з-поміж усіх, хто належить до правосуддя. Я тобі довіряю більше, ніж будь-кому з них, хоч знаю я їх уже багатенько. З тобою я можу розмовляти відверто.

– Не помилися, – застеріг священик.

– Чого б я мав помилятися? – здивувався К.

– Ти помиляєшся в правосудді, – сказав священик, – а у вступному слові до закону якраз ідеться про таку помилку. Перед брамою правосуддя стоїть сторож. До нього підійшов селянин і попросив, щоб йому дали доступитись до правосуддя. Проте сторож сказав, що тепер його пустити не можна. Чоловік замисливсь, а потім запитав, чи можна йому зайти згодом. «Можливо, – відповів сторож, – але тепер – ні». Оскільки брама правосуддя була, як завжди, відчинена, а сторож відступив убік, чоловік пригнувся, щоб через браму зазирнути всередину. Сторож, помітивши, засміявся: «Якщо тобі так кортить туди, спробуй зайти попри мою заборону. Але пам’ятай: хоч я дуже могутній, я тільки найнижчий сторож біля брами. Там, перед кожною брамою, теж стоять охоронці, і кожен наступний могутніший за свого попередника. Вже на третього навіть я дивитися не можу». Селянин не сподівався таких труднощів, правосуддя має бути доступне для всіх, і то завжди, гадалося йому, але, придивившись до охоронця, що стояв у кожусі, виставивши великого загостреного носа і довгу рідку чорну татарську бороду, він подумав, що краще зачекати, аж поки йому дозволять зайти. Сторож подав йому стільчика й посадив його біля брами. Чоловік сидів там день у день довгі роки і не раз намагався дістати дозвіл зайти, він уже вимучив сторожа своїми благаннями. Сторож часто влаштовував йому невеличкі допити, розпитував про його рідний край і про всіляку всячину, але то були байдужі запитання, як-от ті, що їх ставлять великі пани, врешті решт завжди казав, що ще не може його пустити. Чоловік, що, готуючись до подорожі, взяв із собою багато речей, віддав геть усе бодай трохи вартісне, намагаючись підкупити сторожа. Той, щоправда, брав усе, але завжди приказував: «Я беру, але тільки на те, щоб ти не думав, ніби не вжив усіх способів». Протягом багатьох років чоловік майже невідступно спостерігав сторожа. Він уже забув про решту сторожів, і цей перший видавався йому єдиною перешкодою, що не давала доступитись до правосуддя. Бідолаха проклинав уголос той нещасливий випадок першого року, коли він відмовився зайти, а згодом, як став старий, тільки бурчав собі під ніс. Він здитинів, а оскільки за довгі роки приглядання до сторожа впізнавав навіть бліх у його кожусі, то просив навіть їх допомогти йому і власкавити сторожа. Зрештою він став недобачати і вже не знав, чи то насправді так темно, чи то очі його підводять. Аж тепер, серед пітьми, він помітив незгасне сяєво, що неперервним потоком лилося з брами правосуддя. Після цього він довго й не прожив. Перед смертю чоловік згромадив у своїй голові ввесь досвід змарнованого чеканням часу, зосередивши його в єдиному запитанні, якого доти ще не ставив охоронцеві. Він махнув йому