Читати книгу - "Зима наближається"

Не минуло й чотири роки після військової операції в Іраку в березні 2003-го, як Північна Корея провела випробування ядерної зброї. Іран відкрито вихвалявся своєю програмою збагачення урану, одночасно підживлюючи грошима терористичні рухи Хесбола та ХАМАС. В Афганістані підіймав голову відроджений Талібан. Майже непомітно раєм для Аль-Каїди стала Сомалі. Найгірше, що Америка зазнала невдачі у своїй головній місії, яка була покликана не допустити всіх цих подій: підвищенні безпеки своїх громадян.

Як це часто буває, початок такої широкомасштабної катастрофи було покладено одним справжнім успіхом Заходу. Атаки на Талібан і Аль-Каїду в Афганістані так успішно досягли своєї первинної мети вдарити по спонсорах цих організацій, що Сполучені Штати та їхні союзники не змогли зрозуміти, чому так сталося. А річ у тому, що від атаки на Афганістан виграли майже всі гравці на світовій арені. Удар по Талібану втішив Іран. Росії й Китаю ніколи не подобався релігійний екстремізм поблизу їхніх кордонів. Індія була просто щаслива побачити, що США розпочали прямий наступ на мусульманських терористів.

Лише Пакистан відчув на собі некомфортний тиск, хоч навіть там президент Мушарраф примудрився достатньо добре підігравати обом сторонам, аби бути важливим союзником для Заходу, тоді як терористи й зброя вільно перетинали його кордони. Таким чином, він зміцнив свої позиції як останньої лінії оборони проти екстремістів, щоб отримати прощення за диктатуру. Подібний трюк використали багато арабських автократів.

Тут усе збігалося. Світ співчував Сполученим Штатам після 11 вересня, а так звані «погані хлопці» були однозначно поганими, причому всі знали, де саме вони були. Як показали подальші події, жорстокі терористичні атаки іноді дають рідкісну можливість набрати додаткові бали на світовій арені.

Проте союзники у війні з терором стали жертвою того, що я називаю тяжінням минулого успіху. Очевидно, треба вчитися на своїх поразках, але надто часто ми неспроможні оцінити причини свого успіху й сприймаємо їх за належне. США напали на Ірак, не оцінивши, що розв’язати післявоєнні завдання буде значно складніше, особливо через дедалі більш вороже ставлення світу до американської військової авантюри. Те, що можна було зробити порівняно легко в 1991–1992 роках, через дванадцять років стало значно складнішим, бо не мало загальносвітової підтримки.

Це є уроком щодо ініціативи. У шахістів є приказка, що якщо ти маєш можливість і не атакуєш, то суперник вдасться до контратаки, і при тому сильної. Після розпаду СРСР вільний світ мав величезну перевагу в усіх можливих напрямках, особливо психологічному. Якби «Програма свободи» Джорджа Буша-молодшого існувала з 1992 до 1999 року, поки погані хлопці були в сум’ятті, це мало б просто чудовий позитивний ефект.

До 2008 року обіцянки Обами повернути війська й тримати їх удома, говорили американцям (в усякому разі більшості) те, що вони хотіли почути. Це, звичайно, є лише малою частиною обов’язків президента, але в наші дні це насправді стало єдиною важливою складовою його роботи.

Поза всякими сумнівами, обрання Барака Обами новим президентом Сполучених Штатів мало реальний вплив на сприйняття Америки багатьма людьми в решті світу. Адже Обама уособлював нове покоління лідерів, причому говорив та виглядав зовсім несхоже на його попередників.

У Росії найбільшу увагу привернула зовнішність Обами — уперше в історії головою великої світової держави (не лише Америки) став чорношкірий. Його перемога позначила кінець уявлення про США, усе ще притаманного багатьом людям у Росії, яке часто використовували радянські фахівці з «якщодотизму», коли їх звинувачували в репресіях. Аргумент «А у вас негрів б’ють!» більше не працював. Раніше майже всім було відомо, і не лише в Росії, що «в Америці багаті білі та євреї експлуатують бідних чорних та латиносів». Аж раптом усі неначе побачили, що земля є беззаперечно круглою.

Вікно можливостей, яке мав Обама, щоб скористатися цікавістю й доброю волею світу, було дуже маленьким. Кризи ж, з якими ми зіштовхнулися у 2008 році, були надто великими, щоб дати новому президентові багато часу на славу.

Іншою перевагою Обами було те, що він просто не Джордж Буш, який іноді вдало, а іноді ні символізував усі проблеми Америки, американців і американський вплив у світі. З постаттю Буша був пов’язаний цілий букет американських стереотипів, які більшість світу ненавиділа: багатий, поганий оратор, не цікавиться світом, занадто релігійний і необачний. Обама ж зруйнував ці стереотипи, але, як я написав наступного дня після його перемоги над Маккейном, «якщо він не зможе підкріпити свою натхненну риторику рішучими діями, усі образи світу на Буша скоро ляжуть на ґанок Обами»[71].

Окрім розв’язання таких важливих проблем, як фінансова криза, Ірак, Іран та Афганістан, новий президент іще мав знайти час і сміливість налагодити відносини з великою ядерною автократією, яка контролювала більшість світових запасів нафти й газу. У своїй статті я просив нового президента «дати зрозуміти, що він не вважає народ Росії ворогом Сполучених Штатів». Як і в більшості авторитарних держав, путінський режим не представляє інтереси більшості її громадян. (Якби представляв, йому не потрібен був би авторитаризм, щоб залишатися при владі.) Адже кремлівська пропаганда робила все можливе, щоб виставити Америку супротивником Росії. Із самого початку своєї каденції Обама мав можливість завдати удару по цьому іміджу, виступивши проти диктаторського лідера Росії й знайшовши точки дотику з людьми, яких Путін пригноблював.

Звісно, були складнощі щодо того, як Обама спілкуватиметься з офіційним президентом Росії Дмитром Медведєвим і справжнім лідером Росії Володимиром Путіним. Але головний вибір був доволі простим. Обама міг поводитися з ними як із рівними йому демократичними лідерами або бути чесним. Він міг черпати силу з того факту, що за нього проголосували близько 70 мільйонів людей, тоді як Медведєву був потрібен лише один голос — Путіна. Якби Обама чітко та відкрито затаврував ганьбою путінську диктатуру із самого початку, він допоміг би принести сподівання й зміни зовсім іншим виборцям — 140 мільйонам росіян.

Перша міжнародна криза, на яку довелося реагувати Обамі, насправді трапилася за кілька місяців до виборів, коли російські та проросійськи налаштовані сили в неспокійному грузинському регіоні Південна Осетія досягли нарешті успіху в провокуванні військового конфлікту з Грузією. Підготувавшись до цього моменту протягом тривалого часу, російські бойові кораблі заблокували грузинські порти, а російські війська швидко увійшли на територію Грузії й окупували кілька міст. Це навіть близько не відповідало заяві Кремля, що вони проводять лише операцію з примусу до миру, і скидалося на те, що російські війська можуть дійти до самої грузинської столиці Тбілісі.

Початкова