Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Оце поїмо і поїдемо! Справа не чекає! — наполягав він, а я дістав заради шановного гостя пляшечку портвейну, яку на Великдень прислав мені Володимир Боротянський, сусідський панич, що мав причини бути мені вдячним.

— Давайте, щоб зігрітися, — я підняв маленьку чарочку і зробив ковток. Портвейн — напій приємний та делікатний, з ним краще не поспішати, а потроху ото плямкати. — Ось, спробуйте копченого м’яса.

— Яка смакота! Ох і вмієте ви жити, Іване Карповичу!

— Та не скаржуся, Климентію Євграфовичу. Дякувати Богові, живу непогано. Давайте ще, — наливаю портвейну. Випили, бачу, угріватися почали граф, рум’янець на щоках запалився, очі зробилися солові. Їдять Маєвський копчене м’ясце та аж муркочуть від задоволення.

— Ох, як же добре, Іване Карповичу! З дощу того клятого, мокрого та марудного пекла, ось у такий теплий та ситий рай потрапити!

— Та це ще не рай, бо ж млинці Уляна Гаврилівна тільки затіяла. А що за справа у вас була? — питаю, бо дивлюся, що граф уже очима кліпати почали, того й дивися, засне.

— Справа? Справа! Господи! — як підхопиться Маєвський, стіл ледь не перекинув, кинувся бігти, а ковдра з нього впала, ноги заплутала, і гепнувся він. Ото у паничів часто так буває, що через надлишкову мрійність голова з тілом не дуже товаришує. Підхопився, в одному спідньому, очі палають. — Справа! У нас справа! Їхати треба, Іване Карповичу! Просто зараз! Терміново! Я ж до вас посланий, щоб якомога швидше привезти до Сум! А я тут сиджу! Швидше! Їдемо!

— Навіщо їхати? — дивуюся я.

— Щоб ви допомогли розплутати зухвалий злочин!

— Господи, та в Сумах поліції вистачає.

— Поліція той злочин допустила, і на неї надії немає!

— Але звідки у Сумах про мене знають? Одна справа — Ромни, тут я людина відома, а Суми ж далеко, — сумніваюся я.

— Я розповів! Що ви надзвичайна людина, з небувалим досвідом, що завгодно знайдете і розплутаєте! — хвалиться Маєвський. Оце він уміє, хвалитися.

— Графе, ну хто вас за язика тягнув?

— Іване Карповичу, треба допомогти людям! Дуже треба! Така ганьба трапилася! Сором на всю імперію!

— То сядьте і розкажіть нарешті, що ж у тих Сумах коїться! Давайте ще по чарці перед там!

Я сподівався, що портвейн трохи Маєвського заспокоїть. Десь так і відбулося. Випив, сів, видихнув.

— Іване Карповичу, ви про Ксенію Пяльцеву чули?

— Дивне запитання! Звісно, що чув, її ж уся імперія слухає! — дивуюся я, бо ж Ксенія Пяльцева — зірка російської сцени, її голос із кожного грамофона лунає, а щасливі жителі столиці та великих міст мають можливість слухати і на концертах.

— Так ось, Ксенію Пяльцеву запросили до Сум. Це важко було, але місцевий цукрозаводчик Павло Іванович Харитоненко допоміг із гонораром і винайняв спеціальний вагон, у якому зірка їхала з Москви. З’єднаний банк узяв на себе страхування поїздки. Місцевий театр виявився замалим для виступу, то його вирішили проводити в актовій залі кадетського корпусу. Квитки розкупили за день! Із сусідніх повітів публіка з’їхалася, бо коли ще ж буде можливість саму Ксенію Пяльцеву послухати! Всі в очікуванні і хвилюванні, а тут таке!

— Та що ж таке? Кажіть уже! — не люблю я, коли ото тягнуть. Потім помічаю задоволену посмішку графа і розумію, що помилився. Він з тих, хто, коли побачить твою зацікавленість, буде викручувати якомога довше, аби тільки не розказувати й увагу на собі тримати.

— У зірки, у самої неперевершеної Ксенії Пальцевої, найкращої співачки імперії, улюблениці Петербурга та... — Маєвський збирається говорити довго і не у справі, щоб тільки помучити мою цікавість, але цієї миті я позіхаю.

— Може, ще портвейну? — питаю байдуже. Граф здивовано на мене дивиться.

— Іване Карповичу, вам що, нецікаво?

— Ні. Де я, а де Суми, — розводжу руками і бачу, що Маєвський страшенно розчарований. Оце так з ним і треба Бо ж ціни не складе тому, про що хоче розповісти.

— Іване Карповичу, та ви що! Це ж гучна справа! Вся імперія скоро на вухах стоятиме! Та вже стоїть!

— А що мені імперія? Мене врожай хвилює. Бачите, які дощі, аби хліб не попадав.

— Та який хліб, яка земелька? Про що ви таке балакаєте, коли у Ксенії Пальцевої в Сумах діамант украли! — аж кричить Маєвський. Так би він ще довго ходив навколо, а то ж нарешті сказав усе.

— Діамант? Ну, новий їй куплять, — розводжу руками, а самому вже цікаво. Це, може, в Петербурзі щотижня діаманти викрадають, а в нас і самих діамантів катма. А тут у самої Ксенії Пяльцевої!

— Та ви що! Який новий, це ж не просто діамант, а знаменита «Зірка Сходу»! Двадцять чотири карати! Подарована Пальцевій самим Великим князем Михайлом Олександровичем! Ви уявляєте?

— Не уявляю. Одна справа гроші вкрасти чи золото, яке продати легко. Але ось такий камінь — хто його купить, коли вся поліція імперії за ним полюватиме?

— Але викрали, викрали! Причому найзагадковішим чином!

— Це ще як?

— А так, що пані Ксенія виступала у великій залі Сумського кадетського корпусу. Її імпресаріо, пан Пфальц, заздалегідь попросив виділити окрему кімнату для зберігання цінностей співачки. Потім особисто оглянув її. Кімната на другому поверсі, з одними дверима і двома вікнами, узятими у ґрати. Двері зачинялися на замок, а біля них ще поставили двох озброєних револьверами кадетів з випускного курсу. Пані Ксенія мусила одягти нове вбрання і діамант у перерві між відділеннями. Але коли прийшла до кімнати після першого акту, то діаманта вже не було! — аж кричить граф і лякає Уляну Гаврилівну, яка несе млинці.

— Тихіше, тихіше, — заспокоюю я графа — Ось, пригощайтеся. Ось сметанка з хріном, вмочайте.

— Та яке там пригощайтеся! Їдьмо! Іване Карповичу, це надзвичайно терміново! — знову заходилися граф.

— Вам потрібно вигрітися, і щоб одяг висохнув. А то ще застудитеся і захворієте.

— Кожна хвилина важлива, Іване Карповичу!

— Я розумію. Але ви тільки скуштуйте! — кажу і ламаю млинець навпіл.