Читати книгу - "Пасажир"

— Зарізяки з Бугенвілю. Такі нічого не забувають. Якщо вони пронюхають, що ти знов у місті, то знайдуть тебе — і той…

Список загроз зростав день у день. Поліція. Люди в чорному. І ось тепер ватага місцевих розбишак… Йому хотілося заволати. Та він сидів мовчки. Наче під наркозом.

— Це ще не все… — зовсім тихо мовив Шампунь.

Януш нахилив шию, наче підставляючи її під удар.

— Марсельська поліція… Вони думають, що ти причетний і до того вбивства…

— Якого ще вбивства?

— Ну, того, у грудні… Хтось забив одного бурлаку. Його в каланці[23] знайшли. Обгорілого. То балакали, наче якийсь навіженець убиває волоцюг. Та більше нікого не вбили. А може, цей чолов’яга перебрався до Бордо.

Януша затрясло. Від болю в голові аж у очах тьмарилося.

— Чому вони вирішили пов’язати обидва вбивства?

— А я знаю? Я ж не поліцай.

Януш глибоко вдихнув повітря. Треба все починати наново.

— Ти пам’ятаєш точну дату, коли знайшли тіло?

— Десь у середині грудня.

— Особу з’ясували?

— Так. Якийсь чех. Із приміського збіговища. Я його не знав.

— Він був із бугенвільської ватаги?

— Наче ні.

— А вони знайшли на місці злочину відбитки пальців?

— Чого ти до мене причепився? Я звідки знаю?

— Добре. Що ти ще чув про це вбивство? Подумай.

Шампунь зморщив чоло — думати йому було нелегко. Януш тим часом намагався скласти загальну картину. Його звинувачують у двох убивствах. Одне скоїли в Марселі, друге — в Бордо. Зашморг довкола нього стискається. Він енергійно струснув головою. Я не вбивця.

— То що там було з тим обгорілим?

— Знайшли його в каланці Сорм’ю. Дванадцять кіломерів звідсіля, якщо по прямій. Валявся голий, весь обгорів. Балакали, що тіло течією принесло, та я відразу тобі скажу: дурня. Де його забили, там і покинули.

— А чому вони вирішили, що це вбивство?

— Бо там так воно виглядало!

— Як це — виглядало?

Шампунь зареготався.

— Чолов’яга був із крилами!

— Що?

— Клянуся! У нього на спині були крила причеплені, вони теж обгоріли. Журналісти балакали, що той літав на дельтаплані й упав у море. Та то все дурня. Де ж він тоді обгорів? І чому голий?

Януш не слухав. «Убивця з Олімпа». Те ім’я блискавкою в чорному небі пронизало його мозок. «До того, як забити в Бордо Мінотавра, він забив у Марселі Ікара».

— На, ковтни. — Шампунь простягнув йому пляшку. — Ти білий, мов крейда.

— Дякую, зараз минеться.

— Вирішив зірватися з гачка, еге ж?

Януш обернувся до приятеля.

— Звідки це тобі відомо?

Шампунь усміхнувся і надовго присмоктався до пляшки.

— У мене зв’язки, — нарешті заявив він.

Януш згріб його за коміра і потягнув до себе. Пляшка перекинулася і покотилася в діл.

— Які зв’язки?

— Гей, відпусти! Просто я знаю одного чолов’ягу, та й годі! Клоді його звати. Він раніше був волоцюгою, а потім зав’язав із цим. Працю знайшов.

— У поліції?

Шампнунь вивільнився, рачки поліз по пляшку, яка вже докотилася до темної води, і встиг її підхопити останньої миті.

— Майже в поліції, — відказав він, повернувшись на колишнє місце. — У морзі він працює, в Ла-Тімоні. Возить мерців на візках. Він мені все це й розповів. Чув, як поліцаї балакали між собою… Гей, ти що це?

Януш уже схопився на ноги.

— Гайда звідси.

Клоді скидався на Справжнього Чолов’ягу.

Кам’яного велета з фільму «Фантастична четвірка».

Лисий, здоровезний, небалакучий. У білому халаті стояв він у дворі моргу і палив цигарку. Януш із Шампунем не без остраху підійшли до нього, затамувавши подих. Їм довелося перетнути лікарняний двір у Ла-Тімоні, а потім піднятися східцями на терасу, де була споруда Інституту судової медицини. У небі знову сяяло сонце, і вони під своїми численними вдягачками обливалися потом.

Дивно, але обстановка довкруги скидалася на японський пейзаж. Плоска одноповерхова споруда у формі пагоди служила тлом декільком бамбукоподібним деревцям, що густо поросли листям. Десь поблизу щебетали невидні очам пташки, посилюючи враження дзен-буддистського спокою японського саду.

— Здоров, Клоді!

— Що тобі тут треба? — не дуже привітно відгукнувся той.

— Ось познайомся. Це Жанно. Він хоче дещо попитати в тебе.

Клоді уважно глянув на Януша. Зросту в цьому здорованеві метр дев’яносто. Запалена цигарка в його руці була мов петарда у шпарині бескида. Із ніздрів, мов із кратера вулкана, курівся дим.

— Попитати? Про що це?

Януш ступнув уперед.

— Ліпше спитай, скільки я можу тобі заплатити.

Кам’яний велет розплився в посмішці. Утім, її можна було цілком узяти за гримасу недовіри.

— Це залежить від того, що ти хочеш у мене купити.

— Усе, що ти знаєш про труп крилатого чоловіка, знайденого у каланці Сорм’ю.

Клоді втупився в кінчика тлійної цигарки.

— Це надто дорого для тебе, хлопче.

— Сто євро.

— Двісті.

— Сто п’ятдесят.

Януш понишпорив у кишені і вклав у долоню велета декілька банкнот. Він не збирався довго торгуватися з ним. У Шампуня й очі на лоба полізли. Здоровань ухопив грошенята.

— Трупа знайшли в середині грудня у каланці Сорм’ю.

— Коли саме?

— Про точну дату питай у поліцаїв.

— Як звали загиблого?

— Якесь східноєвропейське ім’я. Цеван чи ще якось. Років із двадцять. У Марселі вештався останні кілька місяців. Поліцаї з’ясували, хто він, за відбитками пальців. У нього вже були проблеми із законом.

Януша здивувало це.

— Але ж трупа спалили!

— Не так він обгорів, щоб не можна було зняти відбитків.

— Де саме виявили тіло?

— Наприкінці бухти. Навпроти острова Казрень.

— Що ти знаєш про те, як воно сталося?

— На нього випадково набрело двійко охочих до довгих прогулянок. Труп був голий, геть обгорів, на спині крила. У газетах писали, що хлопець потонув, а тіло прибило до берега. Дурня! У хлопчини в легенях не було ні краплі води.

— Ти був під час розтину?

— Ні, це не моє діло. Та я чув, як судовий медик балакав із поліцаями.

— Причина смерті?

— Не все я почув. Наче помер від передозування.

Ще одна ниточка, яка пов’язує цю справу з убивством у Бордо. Почерк убивці. Ікар. Мінотавр. Може, у Франції були й інші злочини з таким підтекстом?

— Чому тіло намагалися спалити?