Читати книгу - "Код да Вінчі"

— Друзі мої, mes amis, — сказав Тібінґ бездоганною французькою, усміхаючись, — vous ne trouvez pas le Saint-Graal; c’est le Saint-Graal qui vous trouve. Не ви знайдете Святий Грааль — Святий Грааль сам знайде вас. Ясніше не скажеш про спільність наших шляхів. Нас поєднав Грааль.

Мовчання у відповідь.

Він перейшов на шепіт.

— Послухайте! Невже ви не чуєте? Грааль промовляє до нас через століття. Він благає нас врятувати його від примх Пріорату. Благаю вас обох не проґавити цю можливість. Можливо, наразі більш ніде нема таких людей, крім нас трьох, здатних дібрати останній пароль і відкрити криптекс. — Тібінґ на мить замовк, його очі горіли. — Ми маємо поклястися одне одному. Дати лицарську клятву розкрити правду і розповісти її світові.

— Я ніколи не дам клятви убивці свого діда. Хіба що клятву зробити все можливе, щоб побачити вас у в’язниці, — сказала Софі металевим тоном.

— Шкода, що ви так налаштовані, мадемуазель. — Тібінґ обернувся і спрямував револьвера на Ленґдона: — А ви, Роберте? Ви зі мною… чи проти мене?

Розділ 78

Тіло єпископа Мануеля Арінґароси витерпіло багато різного болю, але пекучий біль від кулі, яка поранила його груди, був особливо глибоким і нестерпним. Було поранено не його плоть… а можна сказати, душу.

Він розплющив очі, намагаючись щось побачити, але дощ, який лився на обличчя, заважав. «Де я?» Він міг відчути, що його тримали сильні руки, які несли його безвільне тіло, як ганчір’яну ляльку, а його чорна сутана звисала вниз.

Піднявши втомлену руку, він протер очі й побачив, що ніс його Сайлас. Величезний альбінос із усіх сил тяг його темною вулицею, кликав лікаря, і в його голосі відлунювала агонія. По його білому вимазаному кров’ю обличчю текли сльози.

— Мій сину, — шепотів Арінґароса, — тобі боляче.

Сайлас глянув на нього, його обличчя було спотворено мукою.

— Я такий винний, отче, — він, здавалося, не міг говорити від болю.

— Ні, Сайласе, — відповів Арінґароса, — це я маю просити в тебе вибачення. Це моя вина. Ти і я були обдурені…

Єпископ згадав недавні події. Іспанію. Його скромні починання, будівництво невеличкої католицької церкви в Ов’єдо разом із Сайласом. А потім Нью-Йорк, де він проголосив славу Господа, будуючи резиденцію «Opus Dei» вже там.

П’ять місяців тому Арінґароса отримав розпачливі новини. Він пригадує із усіма подробицями зустріч у Кастель-Гандольфо, яка змінила його життя.

Він увійшов до Астрономічної бібліотеки із високо піднятою головою, готовий до похвали за свою роботу, яка полягала в підтримці й промоції католицтва в Америці.

Але присутні були лише троє.

Ватиканський секретар — людина, відповідальна за правничі питання папи. Огрядний. Суворий.

Два високопоставлених італійських кардинали. Самовдоволені. Набундючені.

— Що відбувається? — спантеличено спитав Арінґароса.

Секретар потис руку Арінґаросі та вказав на стілець навпроти.

— Будь ласка, сідайте.

Арінґароса сів, відчуваючи недобре.

— Не знаю, як сказати це делікатно, — сказав секретар, — тож говоритиму прямо про причини, чому вас запросили.

— Гаразд. Говоріть прямо.

— Як ви добре знаєте, — сказав секретар, — Його святість та інші в Римі останнім часом занепокоєні тим, що з церквою пов’язують висвітлення в медіа сумнівної діяльності «Opus Dei».

Арінґароса вмить відчув, як його охопив гнів.

— Хочу запевнити вас, — швидко додав секретар, — що Його святість не збирається нічого міняти у вашому єпископстві.

«Сподіваюся, що ні!»

— Тоді навіщо я тут?

Огрядний чоловік зітхнув.

— Єпископе, не певен, що зможу висловитись делікатно, тож кажу прямо. Два дні тому рада секретарів Ватикану одноголосно проголосувала за те, щоб позбавити «Opus Dei» благословення Ватикану.

Арінґароса був певен, що він чогось недочув.

— Перепрошую? Рада секретарів, група Ватикану, відповідальна за справи Святого Престолу, проголосувала за те, щоб позбавити «Opus Dei» підтримки?

— Коротко кажучи, відтепер «Opus Dei» більше не буде вважатися частиною офіційної католицької церкви. Ви будете незалежною церквою. Святий Престол відмежовується від вас. Його святість погодився, тож ми готуємо офіційні папери.

— Але це… неможливо.

— Навпаки, це цілком можливо. І необхідно. Його святість не схвалює деяких практик «Opus Dei», — він зробив паузу. — І вашої політики стосовно жінок. Якщо чесно, «Opus Dei» починає непокоїти.

Єпископ Арінґароса стояв, приголомшений.

— Непокоїти? Та «Opus Dei» — то єдина католицька організація, лави якої зростають! У нас одинадцять тисяч священиків!

— Це правда. І це також непокоїть.

Арінґароса схопився на ноги.

— Спитайте Його святість, чи непокоїла «Opus Dei» тоді, коли у 1982 році ми допомогли банку Ватикану!

— Ватикан завжди буде вдячний вам за це, — миролюбно сказав секретар, — і зараз серед нас є думка, що саме ця ваша… шляхетність… була єдиною причиною, чому вам була дарована офіційна підтримка.

— Це неправда! — Арінґароса був глибоко ображений.

— Хай там як, ми плануємо діяти сумлінно і законно. Відділяючи вас, ми плануємо відшкодувати вам гроші у п’ять траншів.

— Ви хочете відкупитися від мене? — спитав Арінґароса. — Заплатити мені, щоб я спокійно собі пішов? — Він обперся на стіл, глянув в обличчя кардиналів і підвищив голос: — Чи вас цікавить, чому католики залишають церкву? Гляньте навколо себе. Люди втратили повагу. Строгість віри втрачена. Це стало більше схоже на шведський стіл! Пости, сповіді, причастя, хрещення, свята меса — можна взяти на вибір. Яке духовне пастирство пропонує церква?

— Закони третього століття, — сказав кардинал, — не можна застосовувати до сучасних послідовників Христа.

— Але в «Opus Dei» вони працюють!

— Єпископе Арінґароса, — рішуче сказав секретар, — пам’ятаючи про ваші добрі стосунки із попереднім папою, Його святість дає «Opus Dei» шість місяців, щоб добровільно розірвати стосунки з Ватиканом. Я пропоную вам публічно оголосити про своє бажання заснувати власну християнську організацію.

— Відмовляюсь! — вигукнув Арінґароса. — І я скажу про це папі безпосередньо!

— Боюся, Його святість більше не зустрічатиметься з вами, — секретар продовжував, не ховаючи очей, — Бог дає, Бог і відбирає.

Арінґароса ішов із цієї зустрічі, хитаючись, ошелешений і наляканий, боячись за майбутнє християнської віри. Але все змінилося, коли через кілька тижнів відбулася телефонна розмова.

Співрозмовник говорив французькою і представився як Учитель. Він сказав, що знає про плани Ватикану позбавити «Opus Dei» своєї підтримки.

— У мене всюди є вуха, єпископе, — шепотів Учитель, — і за допомогою цих вух я здобув деяке знання. З вашою допомогою я зможу розкрити, де ховають священну реліквію, яка принесе вам величезну владу… достатню, щоб Ватикан схилився перед вами. Владу, достатню, щоб врятувати віру. Не лише для «Opus Dei». А для всіх нас.

Бог відбирає, Бог і дає. Для єпископа Арінґароси засяяв переможний промінь надії.

— Розкажіть мені про свій план.

Єпископ був непритомний, коли його доставили до лікарні Святої Марії. Лікар, який допомагав альбіносу покласти на ноші єпископа, що марив, помацав його пульс і дуже засмутився.

— Він втратив стільки крові. Я маю великі