Читати книгу - "Жовтий князь"

Потяг сунувся спроквола, ніби і сам зголоднів з людьми; і димів страшенно, бо, мабуть, сирими дровами топлено його. Ось приїхали в місто. Скрізь – черги. З одного магазину, над яким написано, що то для інженерних і технічних робітників, виходили люди і тримали в руках по одному червоному буряку: то все, що їм видано на день. Голодуючі тягнуться в одному напрямку, – між ними Дарія Олександрівна з сином добрела до двоповерхового і широчезного магазину під кольоровою вивіскою.

– Мамо, що таке «Торгсін»? – прочитавши, питає хлопець.

– Означає: торгівля з іностранцями або чужоземцями, так кажуть.

– З чужоземцями? – перепитує син. – А з якими?…

– Ну, всякі чужоземці ж бувають.

– Чи французи, чи американці?

– Таких ніби тут не чути; нема.

– Тоді англійці або німці.

– Теж не вони…

– Шведи, мамо?

– Звідки? – їх давно не видно.

– Греки чи ні?

– Ніби і не греки теж!

– Я знаю: японці і китайці.

– І їх нема тут.

Так і не визначила мати з сином, хто – ті чужоземці.

Але бідні своєземці сиділи на брудній тротуарній цеглі: хлібороби, в яких віднято їхній хліб; хворі і збайдужілі від безконечного ждання, вбрані в лахміття, що держалося мотузками, обкрученими і зав’язаними в часті вузли. Обличчя – жовті і сірі, і такі запалі, що сама шкіра обпинала лицеві кості; або, як не запалі, то опухлі від водянки. Дехто вмер, бо з’їв вижебрані скоринки, коли вже шлунок від довгочасного голодування збігся. Одна бабуся, що сиділа під стіною, мала перекошену шию, а обличчя – в болючій судомі: так і застигло при смерті; недоїдений кусник витикався з рота.

– Мамо, чого тут мертві сидять? – шепотить хлопець.

– Бач, аж до хвороби виголоджено, потім знято з них золоті святиньки: хрестики та іконочки, а дано шматки їжі і ними добивають.

Скрізь снували по «Торгсіну» розпорядники і схилялися за прилавками, сито викормлені, в м’яких одягах, косі поглядами, повними півприхованої зневаги. Навіть, розмовляючи з людьми, не дивилися їм в очі, а якимись хапкими, ніби почасти притаєними рухами вготовляли кому що належить; віддавали і зразу ж відверталися – все щось пересували або просто до чогось доторкувалися.

Повно всього: зерно і борошно в мішках, сухарі впаковані, і всяка риба в консервних банках, шинка і ковбаси, цукор і масло коров’яче – все, все чого треба людині; і так багато, що голодних міста, котрі вмирають, можна було б порятувати всіх.

Але не дістають вони нічого! І коли хто просмикнеться вільно, себто не маючи коштовності з золота і срібла, або хоч скалки діаманту, – відразу в плечі виштовхнуть: грубо, як тварину.

До віконця будки підходять ті, що приносять дорогі речі: серги, персні, браслети, червінці царські, різні столові приналежності з срібла або алмази і золоті вироби.

Одна тітка, виголоджена – худа, як могильна приява, пересовувалася з дрібною іконкою в срібній ризі, тримаючи на мотузочку через шию. Несла так, що всім було видно: беруть з неї при самій смерті. Стала тітка перед опасистим службовцем, що з якоюсь загрозливою понурістю, а при тому з гострим, мов учепливим, поблиском низьких зіниць, глянув на неї! – миттю, ніби величезною голкою нелюдською прошив серце бідній істоті, крізь оту іконку, – і враз, на коротеньку частинку секунди, так і ожив від вигляду срібла.

Коли тітка поклала іконку до вікна, він зачепив її гострими і необмитими нігтями. Швидко покрутив її. Віддерши ризку, кинув на вагу, а саму іконку швиргнув бабусі – так недбало, як цілковито зайву для нього річ. Сховав ризку в один з ящиків коло себе, нижче, де не видно нікому з відвідувачів. Відсунув бабусі квитанцію; і спонурився в своїй справі – коло коштовностей, обвіяних горем, муками і погибеллю.

Дарія Олександрівна, страхаючись, поглядає на стареньку: «Воно хоч і гріх ікону спродувати, але треба! Хоч бабуся не виживе, з очей знати… Отак через смерть багатство роблять!» Була срібна застібка в Дарії Олександрівни; річ старовинної роботи, материн подарунок… «Продам, Андрійка нагодую, а мені хоч і вмирати: чи з подарунком, чи без нього».

Виписано папірець. Вона, тримаючи його однією рукою, а сина другою, мандрує через будинок, проз скляні прилавки.

– Що ми купимо? – питається сина.

Він дивиться великими очима на всякі харчі, але мовчить.

– Чого б ти хотів?

– Хліба.

– То купимо борошно і спечем корж.

Він мовчить: згоджується.

– Вже ми забули і смак справжнього хліба, – сказала мати. – Дивись: борошно, як сніжок.

Їй дали трохи того борошна, і вона, знявши торбу з плеча і добувши чисту торбинку, всипала його туди. Сховала торбинку і повела сина мерщій геть, щоб не дражнити неприступними наїдками, від яких – спокушення і мука також для голодних очей, що зазирають з вулиці.

Ідучи тротуаром до вокзалу, мати і син бачать невисокого чорнявця середніх років: фабричного, з вигляду, і підлітка, років шістнадцяти, що теж мав темний волос. Вони розглядають вітрини, переходячи від однієї до другої в тому ж напрямі, куди спішать Катранники; підліток звертається до старшого:

– Харчі дурно в «Торгсіні» і на складах лежать, а люди вмирають з голоду. Я б так не робив, – я б нагодував.

– Це ти б так робив: по правді. А вони не хочуть. Хазяї найшлись!

– Не наші, і не хочуть, – сказав підліток. – Вони чужі і вбивці.

– Звідки це в тебе?! – злякано озираючись на сторонніх, питає старший.

– Якби не вороги, – сумовито продовжував підліток, – не вбивали б народ голодом.

Дарія Олександрівна відзначає собі: «От ледве хлопець на ноги зіп’явся, а вже причини шукає, вже бачить, відкіля лихо».

А підліток – своє, мов від наведення, вимовляє:

– Знаю, для кого вони…

– Тихіше! Що ти знаєш? – знов тривожно озирається фабричний; побачивши тільки похилені голови замучених і обшарпаних істот, він заспокоюється, в той час, коли підліток доходить до свого:

– Це – чорне діло, оброблене з тими, що звуть себе іностранцями; війна проти трудящих.

– Де це навчився? Мовчи, хоч – поки додому дійдем!

– Я більше ніде не кажу, – захищається підліток.

– Ти в мене ранній! Он до чого достукуєшся: правди хочеш? Довго її шукати.

Вони звернули в бічну вулицю, звідки доносився базарний гамір. А тут, коло магазинів, величезні «хвости»: товпиться селянська біда.

– Там хліб дають, мамо!

– Хочеш ждати? Це – довго.

– Як дуже довго, то краще поїдем.

Повагавшись трохи і боячися нападів на черги, хотіла простувати на вокзал, та вже нехай! «Може, чогось їстівного дістанеться синові; як почнуть ловити – зразу втечемо».