Читати книгу - "Жовтий князь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Стишилися малі, і мати наказала півголосно: загортати могилу. А ще довго не могли зважитись вони. Як скінчили похорон, поставили збитий з двох планочок хрест над свіжою землею могилки.
Стояли втрьох, тісний гурток, – несила їм відійти; і вже не знали, зоставшися самі слабі, без кормителя свого і оборонника, чи можна їм вижити на світі.
Коли верталися в хату, сунули лаву назад, бо хтось міг взяти вночі і порубати на дрова. Мати лягла, почуваючи, що вже вона теж – як мрець. Лежала безтямна з годину; раптом глянула на дітей: дивно!.. вони все сидять і дивляться на неї, але так жалібно, що в неї серце стрепенулось.
– Їсти хочете! – промовила вона.
Діти, голодні люто, мовчать собі, не скиглять і не просять нічого: німо терплять, мов сама стареча. Пішла мати до торби покійного. Знайшла хліб кукурудзяний і відкраяла скибки – діти на них очима вп’ялись! Потім трішки зніяковіли: ждуть.
– Беріть: це тато нам приніс. Добивався з останніх сил, щоб нам дати. Спом’яніть, дякуючи, так годиться!
Дала дітям їсти хліб і відвернулась, ховаючи свій плач. Почала гріти юшку. Хлопець обачливо їв – так, що стеріг кожну крихтину, з долоні брав її устами; в той час, коли Оленка з’їла половину своєї скибки і поклала недалеко від себе.
– Чого, дитинко?
– Вже не хочу.
– Як же так?
Оленка мовчить; але згодом питається:
– А ви, мамо?
– Я потім, я вже – потім.
Незвичайною стала доня. Байдужна і вже з іншою відчутністю, ніж завжди: ще сердечнішою, але вже дальшою і чужішою; ніби відділена від всього, як світелко, що, тріпочучи, пригасає вранці.
24
Ніч випала темна – нерозглядима; і досвіт видався безсвітний, з хмарками на всьому небі, наче димучими, що бігли і бігли без кінця. Зрідка накрапав дощ і скоро переставав.
Збудилась мати рано і почала варити незмінну юшку: з решткою кукурудзяного хліба можна поснідати. Андрій поворушився з одяганням і пішов до води – випив півкухля; поникавши по хаті, говорить до сестри. Потім питає здивовано:
– Мамо, чому Оленка не відкриває очі? – не прокидається…
Раптом різко заболіло в грудях матері, ніби хто вдарив. Моторошний здогад пронизав її свідомість; вона задрижала, обернулася від стола і йде до Оленки, а ноги їй підтинаються і не можуть ступати. Подужавши неміч, мати кинулась враз до маленької – та вже почала застигати…
– Оленко, що ти з нами зробила!
Пригорнулась мати до півтеплого трупика і тільки повторює:
– Донечко моя нещасна, моя нещасна!
Замовкла, коли відчула, що в неї серце от-от зупиниться. Так чорно стало вдень. Подумала: «Тепер нам без тебе, моя зірочко, життя немає».
Брала її тоненькі, вже неважучі руки – собі до обличчя і обмивала сльозами. Все побивалася і не могла втішитись; тихо примовляла: «Моє дитя – таке любе, ніколи не пам’ятало мені кривди ніякої, і все мені прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені…»
На серці тяжче було, ніж могла терпіти. Не було вже в неї плачів. Підвелась і стояла, як з каменя січена, без мови і рухів; хоч вся душа її западала в незміренний морок, як, буває, птиця – з крилами, покаліченими грозою, опускається в гірську ущелину, де візьме потік і віднесе в чорну безвість.
Надворі сутеніло; знов накрапав дощ і стихав. Пускався і торохтів по шибках, збігав: крапля за краплею, що приставали на мить, а потім ще швидше спадали, зоставляючи притінені сліди. Під кінець дня вщух дощ і в синьому повітрі розлилося огненне світло; смугами прорізалося крізь вікна.
Мати ніяк не збереться хоронити Оленку, навіть боїться думати, що треба винести дитя в садок і загорнути в ґрунт.
Але пересилила сама себе.
День похорону був безвітряний. Вирили яму і на дні помістили верх від маленького столика, що досі в другій, холодній, хаті стояв. В голови поклала мати маленький ранчик; його з книжками любила носити доня. «Нехай, що любила, – буде з нею!» Один зошит зоставила собі, той зошит, через який було стільки болю.
Опустили Оленку в землю. Перед тим, як загорнути, оглядається мати навкруг – скрізь бур’ян, тільки одна-єдина ромашка зацвіла поблизу: невеличка, але з чистою білістю; зірвала її мати і поклала Оленці в руки. Як загортала з сином той похорон і могилку насипала, отямитися не могла: мов сновида. Недалеко був камінь – сірий, дрібний зернинами. Сіла на камінь і просиділа до вечора, здавалося, теж застигла, як камінь.
Син приходив: щось сказати чи кудись покликати. Але гляне на маму і змовкне, постоявши поруч, до порога вернеться.
Вона ж, опритомнівши, – враз, як при блискавці, побачила, який світ став страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змії, живучи з горя людського. А свої відійшли: зоставили тут двох – сиротами нерозрадними. Незліченні душі в погибелі падають навкруг. І кожний з живих має горя повно. Безталанні! – всіх оточено стінами – з наказу нічних каганів, щоб замучити несвітською напастю і щоб ніде голосу про це ніхто не почув.
Минає день і другий; їсти вже нема чого. Вранці мати сказала синові:
– Збирайся! Поїдем, і гляди, таки знайдеться щось, бо тут смерть приходить.
Взяла гроші, що чоловік привіз: небагато, але досить на квитки, доїхати до міста і вернутись. Поклала ключ під стріхою:
– Коли розгубимося, то, Андрійку, добивайся до хати, я теж додому йтиму, – не забудь же, де ключ!
Переходили полем; воно порожнє і такі бур’яни вигнались, аж гудуть. Серед них люди бродять, а часом хтось визирає на дорогу, де лежать знесилені: в канаві. Мимо них до станції тягнуться окремі постаті. Ідуть мати і син – бояться на сторони глянути.
Біля станції подорожніх мало; ждуть потяга, сівши на землі. Дарія Олександрівна подумала, глянувши на них: «Як рідко людей зосталось! – і хто цю біду пекельну навів?… Не було такого, відколи сонце світить». Вона міцно тримає сина за руку, хворобливо боячись хоч на хвилинку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий князь», після закриття браузера.
