Читати книгу - "Зерно правди"

— І маєш два обличчя тогочасної єврейської помсти. З одного боку ізраїльські чиновники, які вистежували есесівців по їхніх аргентинських віллах, з іншого — хворобливе заспокоєння ницого інстинкту помсти. Ницого, проте певним чином зрозумілого. Уяви собі, що ти повертаєшся до свого села, а в твоєму домі живе негідник, через чий донос у таборі загинула вся твоя родина. Дружина, діти. Ти б втримався? Пробачив? Любив би цього ближнього, як самого себе?

Шацький мовчав. Не знав, що сказати, на це питання не міг відповісти ніхто, кого не поставили перед таким вибором.

— У тебе є сім’я? — запитав рабин.

— Є. Була. Донедавна.

Мацеєвський глянув уважно, але нічого не сказав.

— Тоді ти однаково можеш собі уявити такі почуття краще за мене. Для мене це абстракція, наукові розважання. Настільки знаємо себе, наскільки нас перевіряли.

— Талмуд?

— Ні, Шимборська. Мудрість добре черпати з різних джерел. Якраз ця цитата з вірша про жінку, звичайну вчительку, що загинула, рятуючи чотирьох дітлахів від пожежі. Люблю цей вірш і цю цитату, і люблю переконання, яке стоїть за цими словами: ми ніколи не знаємо, скільки в нас добра. Я бачив документальний фільм про американського єврея, який поїхав до Польщі шукати своїх коренів, і між побитими мацевами й колишніми синагогами, перетвореними на майстерні, відшукує селянську родину, що врятувала його батька. Потім, уже в Ізраїлі, питає свого батька, чому він цим полякам ніколи бодай листівки не надіслав. І отримує відповідь: бо як? Як подякувати за щось таке? І останнє запитання: якби все було навпаки, чи батько зробив би те саме? І старенький тихо відповідає: «Ні, ніколи».

— Ти говориш як антисеміт.

— Ні, я говорю, як той, хто знає, що велика історія складається з маленьких історій, і кожна з них інша. Бо цей старий єврей в іншій ситуації може, як він сам каже, не зробив би нічого, а може, так само носив би кашу до стодоли, знаючи, що будь-якої миті можуть розстріляти всю його родину. Настільки знаємо себе, наскільки нас перевіряли.

Мацеєвський долив собі вина.

— Я знаю сотні таких історій, — сказав він, сідаючи в кріслі навпроти Шацького. — Ти знаєш, як воно виглядає з польського боку, усі ці бритоголові негідники. А знаєш, як виглядає з нашого?

Шацький заперечно похитав головою, йому було трохи цікаво, про що говоритиме рабин, але хіба що трохи. Бо час втікав. А він відчував, що мусить дещо дізнатися і якомога швидше повертатися додому.

— А так, що коли приїздить туристична група з Ізраїлю до табору в Майданеку, то на дискотеку ходять із власними охоронцями. А перш ніж сісти до автобуса в аеропорту «Окенце» повинні прослухати інструктаж про те, як поводитися у випадку антисемітських провокацій. Я виріс в Ізраїлі, був у такій групі, і вся екскурсія полягала переважно в патетичних розмовах про Шоа, — Мацеєвський вимовив це слово протяжно й ледь хрипкувато, і Шацький зрозумів, що ця дивна, уривана мелодія, яку він від початку вловлював у його польській мові, була породжена івритом. — Але не тільки. Вона так само складалася з пашталакання про всюдисущий антисемітизм, підозр, ксенофобії й прагнення помсти. Їй-бо, у питанні формування національної ідентичності на кістках ми перевершили поляків.

Незважачи на серйозність моменту, Шацький вибухнув сміхом і підняв келиха.

— За це варто випити, бо якщо це правда, — Шацький зробив паузу, — то вам вдалося зробити неможливе.

Цокнулися.

— Тобі про щось говорить абревіатура KWP?

— Щось пов’язане із комендатурою поліції?

— А «Конспіративне Військо Польське»?

— Не знаю, щось таке чув, але давно й неправда, це щось на зразок Національних Збройних Сил?

— Так, вони належали до проклятих солдатів.

Рабин підвівся й глянув у темне вікно, наче позував для фотосесії, у якій спортсмени вдають філософів.

— А чому ти питаєш?

— Певні докази свідчать, що злочини можуть бути із цим пов’язані. Тобі це про щось говорить?

— Ще одна делікатна тема. Прокляті боролися з комуністичною владою, дехто навіть до початку п’ятдесятих. Я про них читав, усе це дуже непросто, за цей час довкола них народилося чимало міфів і, як це зазвичай у Польщі буває, бракує золотої середини, — рабин несподівано усміхнувся. — А так, між іншим, скажу: я обожнюю цю вашу рису, це впадання в крайнощі, ейфорія або чорний депресняк, неземне кохання або сліпа ненависть. У поляків ніколи нічого не буває нормально. Мене часом аж чорти беруть, але я все-таки це люблю, навчився сприймати узалежнення від польської вдачі як нешкідливу звичку. Зрештою, це не має значення, важливо те, що про ваших партизанів-антикомуністів теж говорять крайнощі. Для одних це кришталево-чисті герої, для інших — небезпечні авантюристи, які шукали зачіпки для скандалів і бійок, іще для когось — криваві юдофоби, організатори погромів.

— А були такі випадки?

— Якщо чесно, то мені бракує знань. Не забувай, що це були переважно праві загони, бо ліві якось більш-менш вірили новій владі. А це були довоєнні, націонал-демократичні праві, з антисемітською ідеологією, переважно це стосується Національних Збройних Сил. Але не слід забувати, що після Голокосту будь-які дії проти євреїв сприймалися як прояв антисемітизму, а це не завжди відповідало дійсності. Прокляті боролися з держапаратом, його функціонерами, жертвами ставали і євреї, позаяк їх у безпеці було чимало.

— Я думав, що це антисемітські брехні.

— Антисемітськими можуть бути інтерпретації фактів, а не самі факти. Мені прикро про це говорити, бо ця сторінка в житті мого народу не надто зрозуміла, визнаю, що до середини п’ятдесятих понад третину працівників Міністерства Громадської Безпеки становили євреї. Це факт, і нічого антисемітського тут немає. Звичайно, коли про це говорять як про антипольську єврейську змову, то це вже інша історія. Тим паче, що більшість із цих працівників була собі звичайними комуністами, просто єврейського походження.

Шацький упорядковував у голові здобуту інформацію. Він був задоволений, бо припущення, з якими він приїхав, починали набувати реальних обрисів.

— Чому їх було так багато?

Мацеєвський безпорадно знизав плечима.

— Бо їм підходила будь-яка влада, крім німецької? Бо ще до війни комуністична ідеологія була для єврейської бідноти привабливою? Бо влада воліла космополітичних від природи євреїв, а не вороже настроєних до росіян поляків? Бо в плітках про польський антисемітизм стільки ж правди, скільки в полонофобстві євреїв? — рабин раптово замовк і сумно