Читати книгу - "Метаморфози"

32 Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім

33 На білосніжного сівши коня, на барвисту попону,

34 Поводом туго стягав рисакові запінену морду,—

35 Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала

36 Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю

37 Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.

38 Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути

39 Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова

40 Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський

41 Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,—

42 Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа

43 Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе

44 Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй, — не знаю:

45 В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася, — ворог;

46 В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.

47 Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б

48 Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.

49 Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,

50 Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.

51 П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши

52 Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.

53 Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною

54 Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще

55 Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,

56 Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —

57 Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.

58 Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина,

59 Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.

60 Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно

61 Впасти, — крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти

62 Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства

63 Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:

64 Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,

65 Міносе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,

66 Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!

67 Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій

68 Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.

69 Задум, однак, — ще не все: біля входів усіх — охорона;

70 Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька

71 Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.

72 О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,

73 Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.

74 Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу

75 Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.

76 Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу

77 І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,

78 Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,—

79 Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний

80 Може мене ощасливити, те, чого прагну, — здійснити».

81 Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —

82 Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.

83 Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло

84 Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає

85 В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього

86 Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,

87 Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,

88 Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)

89 До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:

90 «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,

91 Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.

92 Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний

93 Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —

94 Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка

95 Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся

96 Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:

97 «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,

98 Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!

99 Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,

100 Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»

101 Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,

102 Бо справедливість любив над усе, й повелів одв'язати

103 Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.

104 Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,

105 Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,

106 Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.

107 Руки простягши, кричить, — розлючена, простоволоса:

108 «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,

109 Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?

110 О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин

111 Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили

112 Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,

113 Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?

114 Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,