Читати книгу - "Війни Міллігана"

Одного дня Дана відвозив Біллі назад у лікарню і сказав йому:

— Біллі, якщо тебе колись звільнять — їдь на захід, аж поки не знайдеш три міста підряд, де не чули про Біллі Міллігана. Потім збрий бороду, зміни ім’я і почни нове життя.

Біллі уважно це вислухав і вирішив, що змінити ім’я так швидко не вийде, тож краще планувати все заздалегідь. Для початку він купив кілька газет з інших міст, де уважно переглянув усі некрологи. Йому вдалося знайти людину свого віку, яка нещодавно померла — і він зателефонував у бюро ритуальних послуг, яке зазначалось у некролозі.

— Добрий день. Я з компанії «Життя та вірність». Мені треба перевірити свідоцтво про смерть Крістофера Юджина Карра, щоб зробити страхові виплати. Нам би не хотілося звертатися з цим проханням до рідних Карра, щоб зайвий раз не турбувати їх у час скорботи.

Біллі попросив їх назвати повне ім’я померлого, його номер соціального страхування, дату народження та контакти його близького родича — усю цю інформацію йому надали просто по телефону.

Після цього Біллі написав лист у бюро соціального забезпечення й попросив відновити його втрачену картку соціального страхування — з даними, які він отримав від бюро ритуальних послуг. Нову картку скоро надіслали. З нею він пішов у Бюро транспорту Огайо й отримав нове водійське посвідчення на ім’я Крістофера Юджина Карра.

Тепер він був готовий зробити так, як радив Ренді Дана — щойно його звільнять. Він не збирався чекати. Щойно суд звільнить його — він одразу рушить на захід, у гори — як казав Ренді.

13 лютого 1986 року доктор Керолін зробила в історії хвороби Біллі запис: «Пацієнт співпрацює зі мною як зі своїм терапевтом, виконує всі рекомендації. З рештою персоналу він спілкується у захисній манері, якщо вважає, що вони становлять загрозу для його цілісності. Наразі я не бачу жодної причини продовжувати госпіталізацію. П[ацієнт] поводиться розсудливо, розуміє необхідність приймати ліки. Також розуміє важливість лікування до повної інтеграції у суспільстві. Усвідомлює: якщо він скоїть злочин чи зробить щось, що суперечить закону, то має нести відповідальність і у випадку визнання винним опиниться у в’язниці». Крім того, вона порекомендувала дозволити Біллі ночувати за межами лікарні відповідно до встановленого порядку. Суддя Мартін ухвалив цю рекомендацію, за умови, якщо Біллі знайде роботу на повний день. Інші члени терапевтичної команди почали сваритись і саботувати його вихід. Керолін протестувала.

— …Я вважаю, що час припинити застосування для Міллігана програми, призначеної для розумово відсталих пацієнтів — здебільшого, шизофреніків. Пацієнт має нормальні розумові здібності …і я вважаю контртерапевтичним надалі утримувати його в рамках цієї програми.

Ренді Дана розумів, що Департамент психічного здоров’я намагається надалі утримувати Біллі, захищаючи його від можливого арешту з боку відділу УДЗ, але перебування Біллі в психіатричних лікарнях зрештою мало відрізняється від того, що чекає на нього у системі в’язничного покарання. Він вимагав, щоб вони послабили обмеження й дозволили йому реабілітуватись у суспільстві — наприклад, отримати освіту. Будь-що, аби тільки він зміг залишати лікарню.

Незважаючи на протести преси і прокурора, 21 березня 1986 року, після кількох тижнів зволікань з виконанням рішення судді Мартіна, терапевтична команда нарешті дозволила Міллігану виходити за межі лікарні, якщо він знайде роботу і буде під наглядом.

Ренді Дана знов узяв його на неповний робочий день.

Пізніше йому також дозволили іноді їздити у Ланкастер, Огайо, та працювати на будівництві під керівництвом свояка, який і мав привозити Біллі назад у лікарню о 22:00. Скоро персоналу стало відомо, що Біллі їздить на роботу та назад сам — на червоному пікапі «Мазда», що належав його новому вітчимові, — і йому заборонили паркувати машину на стоянці клініки.

(3)

Персонал не усвідомлював, що Біллі давно вже не просто попихач у бюро Ренді Дани. Так було лише спочатку — Біллі отримував шість доларів на годину за те, що розносив посилки чи паркував авто. Але він постійно добивався того, щоб Дана дозволив йому стати слідчим.

— Так, я вірю, що ти вже краще ладнаєш з собою, Біллі, і я знаю, як тобі подобається працювати з іншими слідчими, але тільки подумай, до яких негараздів це може призвести!

— Ренді, дай мені шанс. Мені справді дуже хочеться бути слідчим. Дозволь мені допомогти.

— Можеш уявити, як ти свідчитимеш у суді? Ти тільки подумай, що зробить з тобою прокурор, якщо викликати тебе свідком?

Дана ніяк не міг на це погодитися. Однак у бюро всі дуже приязно ставилися до Біллі, і він почав багато часу проводити зі слідчими, які теж вподобали його товариство. Дана вирішив скористатися художніми талантами Біллі та попросив його робити малюнки місць злочину — таким чином він міг допомагати слідчим.

Дана надто пізно дізнався, що Біллі вихваляється й розповідає всім, що його призначили помічником одного зі слідчих у справі вбивці Раттлера.

У цій справі сумніви викликав шлях утечі Вільяма Раттлера після того, як він, імовірно, вбив поліцейського. Біллі переконав одного з інтернів-юристів — колишнього військового пілота — винайняти літак і зробити повітряну зйомку можливого шляху втечі. Вбивство сталося на перехресті шосе І-70 та І-71, після чого вбивця з’їхав з шосе та проїхав містом. Біллі хотів подивитися на цей шлях з повітря і зафіксувати його на плівку. Він підготував відеокамери, потім зустрівся з пілотом в аеропорту. Разом вони полетіли над центром Колумбуса, а Біллі знімав дороги з повітря.

Коли про це дізнався Дана, він страшенно розгнівався. — Біллі, чорти б тебе вхопили! Що, в біса, ти робиш?!

Ти не можеш просто отак виходити й робити такі речі!

Ренді зрозумів, що Біллі стає надто важко контролювати. Він запідозрив: Біллі припинив прийом ліків або ж у його терапії виникли якісь проблеми.

Одного разу після обіду один зі слідчих попросив Біллі з’ясувати, де перебуває інформатор. Біллі взяв рацію, відеокамеру, поклав усе в державну машину, якою часто користувався, і поїхав туди, де чоловіка бачили востаннє. По радіо грала пісня Елтона Джона «Curtains». Раптом з пісні почали зникати рядки — він зрозумів, що почав «кліпати». Біллі спробував якось опанувати себе — аж раптом виявилося, що він їде не по шосе 270 на північ, а по автомагістралі 70 на захід. Він не пам’ятав, як проїхав розв’язку Колумбуса.

Біллі спинився на узбіччі і відкрив бардачок — там він зазвичай тримав «Амобарбітал». Але цього разу там