Читати книгу - "Сестри крові"

стосунки. Козаки приводили під мури волів та овець, приносили городину й продавали або й міняли за тютюн та горілку, а також перестерігали міщан, щоб ті не наближалися до храму Святого Станіслава, де отаборилися татари. Але й татари йшли на контакт, і коли хтось цікавився своїм пропалим родичем, вони приводили його до брам і відпродували, таким способом чимало змогло врятуватися. Далі козаки почали вчащати до міста, навідувалися до крамниць та до шинків, а то й до «Жовтого простирадла», шукаючи втіхи з повіями, але це львів’ян добряче стурбувало, вони остерігалися підступу з козацького боку або пияцьких галабурд і попросили Хмельницького, щоби їх стримав. І справді козацький сурмач оголосив гетьманський наказ козакам покинути місто.

Тим часом Тугай-бей уже почав втрачати терпець, що викуп так довго затягується і прискіпливим оком оглядав товари. Коли ж нарешті було перевезено до його табору все, що міщани зібрали, а посли вручили йому список усіх речей з означеною вартістю, татарин ще більше розлютився і почав звинувачувати міщан, що його обдурюють. Перш за все його обурило, що загальна сума оцінених речей була навіть вища за ті двісті тисяч дукатів, які обумовлено було з самого початку. Тут львів’яни, вочевидь, добряче переборщили, бо досвідчене око Тугай-бея відразу розпізнало, що справжня ціна значно нижча за дійсну. Це викликало вибух гніву, він розкричався, що мусить особисто перевірити ціни тканин, полотен та іншого товару, і звелів переважити срібло. Посли не на жарт перелякалися, бо це вже не була забава з підпилими комісарами, але, на щастя, втрутився Христоф Захнович, він швиденько залопотів татарською, гаряче переконуючи Тугай-бея, що той помиляється, підозрюючи міщан у нечесності, і давав йому чесне слово вірменського купця, що все міряно-переміряно, важено-переважено й оцінено по-божому. Він говорив з таким запалом і так переконливо, що Тугай-бей... скорився. Адже міщани принесли йому в дар ще трохи готівки, тішачись у душі, що обдурили наїзників на третину всієї суми.

Така хитрість вдалася міщанам завдяки подарункам, які вони роздавали козацькій і татарській старшині та й самому гетьманові — загалом понад двадцять тисяч золотих. Отже, викуп обійшовся Львову доволі дешево, і якби не руйнування передмість та витрати, спричинені облогою, то можна було вважати, що Львів викрутився досить вдало, бо сума викупу складала лише шосту частину того, що загарбав Вишневецький. Вийшло так, що захисник здер зі Львова більше, ніж той, хто його облягав. Після цього вже не залишалося жодних причин стирчати під Львовом, і козаки з татарами почали вирушати на захід. Не заспокоїлися тільки збунтовані селяни, вони й далі колотилися на передмістях й палили недопалене, аж поки їх козаки не розігнали. Врешті ці стихійні селянські загони стали тягарем для регулярного війська, і гетьман розіслав їх у різні боки.

Після відправи подячних молебнів на ратуші й у костелах пустили в рух годинники, які досі мовчали, а 31 жовтня відкрили одну браму. Але все ще докучала нестача харчів, бо з навколишніх сіл нічого не довозили, одні села були знищені, в інших ще перебували козацькі загони, збираючи поживу для армії та не дозволяючи вивозити її на продаж. Відтак у місті сильно підскочили ціни. Айзек оббігав увесь Ринок і не купив нічого на обід.

— Подумати тілько! Буханець хліба продають за золотий і шість грошів, а раніше він був за два гроші, за гарнець пива, який коштував півторак, треба дати дванадцять, а то й п’ятнадцять! Курка — більше як золотий, а перед тим — сім грошів. Гарнець горілки — дванадцять золотих, а колись треба було дати один золотий. Біда чорна.

— Зате маємо яблука, буряки, моркву, квашені огірки й квашену капусту, — втішала його Рута. — Є цілий міх нетеребленої квасолі, є біб і горох. Навіть оселедці є! Не пропадемо.

— Та як пан аптекар буде без м’яса? Пан аптекар так тяжко гарують! Вони потребують добре їсти. Хіба піду на лови. Може, яких куріпок настріляю.

— Ой, Айзеку, ліпше не ходіть, бо ще вас вполюють. Ще не все військо покинуло околиці.

Лукаш і Юліана в цей час були у шпиталі й опікувалися бідолахами, які, тамуючи голод і спрагу, їли всіляку погань і гниль та пили забруднену воду. Пошесть дизентерії кинулася з небувалою силою, і якщо когось оминула ворожа шабля, то голод багатьох довів до смерті. Все місто, вулиці, подвір’я церков і костелів, ринки й цвинтарі перетворилися на шпиталі. І знову запанував нестерпний сморід. Ще ніколи Львів не опинявся в такому жалюгідному стані й ніколи не зазнавав такої тяжкої руїни своїх володінь і загибелі громадян. Але коли трохи вщухли хвороби, до міста почали з’їжджатися ті міщани, які врятувалися втечею перед його оточенням. Тому влада міста ухвалила, щоб на майбутнє жоден громадянин, а особливо урядовець, під загрозою великого штрафу не покидав міста під час війни, побоюючись облоги, особливо це стосувалося власників нерухомостей та осіб, які отримують з міста прибутки, а якщо вже мусять виїхати, то зобов’язані залишити замість себе озброєного й забезпеченого харчами заступника.

У шпиталях стало легше працювати, бо повернулися також медики-втікачі, але й принесли із собою усі ті забобони, які віддавна вбили собі в голови. Знову вони за допомогою сечі ворожили про долю хворого: лили її на зелену кропиву і стежили, чи не зів’яне, якщо так, то й хворий небавом зів’яне, або ж лили урину хворого в скляний посуд, додавши до неї трохи молока від жінки, що сина годує, і «якщо молоко вниз опаде, то і хворий до могили впаде». Ці та інші рецепти походили з книжки аптекаря Яна Алембека, яка вже давно морально і науково застаріла. Найпопулярніший спосіб лікування будь-якої епідемії Алембек записав від старого діда, перемиського гробаря, авторитет якого підкріплювався тим, що він багато моровиць пережив. Гробар радив у випадку появи симптомів зараження нарвати листя бабки чи так званої amoglossa plantago, розтерти їх макогоном, влити урини і добре вимішати, а відтак обкласти тією мастю голову, пов’язати хусткою, а тоді взяти хворого за руки і, хоч який би він був немічний, ходити з ним два дні і дві ночі, не даючи ані спати, ані перепочити, аби добряче спітнів. Окрім цього був популярним гній, куди запорпувалися по самі вуха, і безліч різних есенцій, що походили з трупів, а як і це не помагало, то кликали Каспера, аби відсікав голови померлим на мор, вірячи, що таким чином епідемія вщухне. Були й такі, що казали прибити себе