Читати книгу - "Сестри крові"

— А то ж який?

— Ульріх.

На столі з’явилися вина, меди й пиво, кожен вибирав собі до смаку. До нас приєдналися й інші захисники палацу. Щойно тоді знову з’явилися наші коханці, Анрієта поправляла волосся і обсмикувала сукню, Каспер жодною рискою свого обличчя не зраджував, що там відбулося. Несподівано Марко виструнчився і заметушився:

— Ви чули? Чули? Ланцюг з мене впав!

— Чули-чули, — заспокоїла я його, хоч ми й нічого не чули.

Він зиркнув на мене з недовірою, але задоволено усміхнувся і продовжив частуватися. Але раптом обернувся і скрикнув:

— Ти що — дівка?

Я й не спам’яталася, як промовила була природнім голосом. Щойно тепер до нього дійшло. Він стояв отетеріло й жував, дивлячись на мене, як на мумію.

— Е-е... ти — жінка?

— Марку, я жінка, яка вміє володіти шпагою, — намагалася я заспокоїти його. — Тільки й усього.

— Карамба! — бовкнув він, перейняте від іспанців. — Жінка! На корсарському кораблі! А щоб я до світа сонця не бачив!

Далі він уже ока з мене не спускав і тільки хитав головою.

Розділ 14

Кінець облоги.

13—26 жовтня 1648 року

Доктор Геліас після наради поцікавився в Лукаша, чи була мова про євреїв у Хмельницького.

— Була, наші посли запропонували гетьману самому в жидів забрати викуп, але він відмовився і сказав, що то їхня справа. А чому ви питаєте?

— Отже, наші хитрість вигадали. Вони домовилися, що повідомлять жидам, ніби Хмельницький поставив таку умову: всіх жидів йому видати.

— А до чого така хитрість?

— Як до чого? Щоб їх налякати й виманити більше грошей і майна. Минулого разу вони дуже скупо давали на оборону Львова. Жидів у нас більше, ніж русинів та вірмен, а дали вони лише десять тисяч золотих, тоді як русини офірували понад двадцять сім, а вірмени — понад двадцять чотири тисячі. А без їхньої допомоги ми не викрутимося. Тому їм зараз повідомлять, що рада мужньо відмовилася їх видавати, але мусять за себе заплатити. Оце такий вони із Ґрозваєрового жарту вигадали хитрий фортель.

Наступного дня почалося збирання викупу з міщан. Міські урядники разом з комісарами йшли від дому до дому, від крамниці до крамниці й вимагали видачі грошей, срібла й товарів. Та грошей ніхто не бажав віддавати, натомість міщани відступали радо товари, вбачаючи в цьому не лише обов’язок, а й власну вигоду, адже управа міста й генерал Арцішевський переконували дуже поважно, що Річ Посполита поверне всі видатки на викуп, тож не було причин, щоб не позбутися товарів за добру ціну, надто, що за кожну річ власники отримували квитанцію. Срібні й золоті речі, які забирали з церков, оцінювали за найвищою ціною й важили дуже хитро тими мірками, в яких ані татари, ані козаки нічого не петрали і геть не орієнтувалися, яка різниця між вагами ґданською, вроцлавською чи нюрнберзькою, а скільки то буде лашт, камінь, квінтал, безмін, ока турецька, шіф-фунт, гривна. Звісно, що вся ця процедура вимагала довіри з боку комісарів, але тут уже міщани показали себе справжніми майстрами, і добрим частуванням та дарунками довели до того, що комісари більше для форми були присутні при збиранні викупу й замикали очі на всі хитрощі львів’ян — на оцінювання товарів, на їх міряння і важення. Перелякані євреї цього разу не скупилися і зносили те, чим торгували, приховуючи лише готівку.

Збирання викупу тривало п’ять днів — аж до 17 жовтня. Після того Головацький повернувся назад до обозу. Зібрані речі перевозили частинами в міру збирання, спочатку срібло, потім товари, а вкінці готівку. Все це приймав сам Тугай-бей, уважно придивляючись до ваги й цін, а з послами поводився то лагідно, то погрожував. Міщанські посли, відвідуючи козацький обоз, привозили з собою дарунки для гетьмана та старшини — осавулів, отаманів, десятників, суддів і військових писарів. А тут і Кривоніс озвався, заявивши: «Я теж багато що можу, як і пан Хмельницький, і якби захотів, Львів іще набрався б страху й клопотів, тому я не можу бути гіршим за інших. Якщо вже ви обдарували тих, то й мене конче слід уконтентувати сотнею-другою червоних золотих!» І отримав не лише гроші, а й подарунки вартістю близько п’яти тисяч.

Привозячи викуп, львів’яни щоразу жалілися на повстанців, які не слухають наказів гетьмана й провокують оборонців різними зачіпками. У той час, як козаки навіть не наближалися до міста, а гарматне ядро, яке походило з першого і єдиного пострілу, спрямованого на вали, покладено було в магістраті на стіл, повстанці підходили під самі мури й сипали погрози, вони були розлючені тим, що гетьман їх здурив і без порозуміння з ними помилував місто. Коли 13 жовтня міські посли везли до табору барилки зі сріблом, при Кармелітській вулиці зібралася така велика юрба селянства, що козаки мусили нагаями промощувати дорогу. Це роз’ятрило людей, пролунали заклики до штурму, й тієї ж таки ночі повторився напад на вали, хоч і без успіху, а відтак ще й другого дня селяни з сокирами й мішками, наповненими піском для охорони від куль, почали підступати до міста. Міщани відразу послали до Хмельницького двох монахів: кармеліта взутого й василіянина, прохаючи, щоб гетьман приструнчив селянську юрбу, яка не дає навіть вивезти з міста зібраного викупу. «А ви не маєте гармат, щоб стримати напасників?» — відповів цілком слушно гетьман. Отримавши таке благословення, оборонці вже не терпіли тих вилазок, вдарили з гармат і таким чином відбили спроби вдертися на вали.

Щойно тепер міщани полегшено зітхнули, хоча й опинилися в складній ситуації, бо дарма, що облога тривала лише шість днів, уже на третій день забракло в місті їжі, а з кожним наступним днем наростала загроза голоду. Убогі люди бралися їсти кінське стерво, а магістрат міг розділяти межи ними хіба пиво. Багато втікачів із передмістя перебувало день і ніч проти неба, уночі їм дошкуляв холод і дощ, небавом забракло й дров, доводилося ламати дерев’яні будівлі, щоби зварити їжу й зігрітися, через те чимало з них похворіло, а місто перетворилося на величезний шпиталь. Зате тепер між обома воюючими силами запанували цілком дружні