Читати книгу - "Війна у натовпі"

З нас сміються. Людині кидають дрібниці, залишаючи її в невизначеності щодо найважливіших питань. Я хочу знати свій діагноз щодо раку, а мені весь час говорять за бородавки. І я починаю підозрювати найгірше.

Одразу, як тільки людина відходить від предметн-конкретного, від дрібниць, вона потрапляє на холод. Абстракції агресивні.

Існує вульгарний образ філософа. Благосний дідусь, який десь там сидить і філософствує у спокої, поки трудящі тачки тягають. Насправді ніякого спокою там немає. Філософія — це екстремальні розумові стани.

Розповідають, ніби Лютера запитали: "Що робив Господь перед тим, як сотворив світ?" Той відповів: "Сидів у лісі та різав різки для тих, хто цікавиться цим питанням".

Ставлячи останні питання, людина відчуває біль.

У Києві є Інститут філософії. Мене завжди це страшенно смішило. Я уявляв собі групи старших та молодших наукових співробітників, котрі сидять у бочках, мов Діоген, медитують і одержують різки за заборонені питання.

Філософія — не наука. Наука передбачає можливість екстраполяції. Якщо додержуватися умови А і Б, то результат буде В. Скажімо, астрономія може вичисляти місцезнаходження Юпітера на орбіті на кожну хвилину наперед.

Наприклад, економіка — це вже не наука. Вона не може екстраполювати, виходячи з власного категоріального апарату. Що може екстраполювати філософія? Навряд чи екстремальні буттєві стани взагалі піддаються систематизації. Філософія перебуває між системами — це розумове прикордоння. Історія філософії більше цікава історії, ніж філософії. Я міг би уявити доцільність Інституту філософії хіба що в якості редакційного органу, який дбає про гігієну слововживання. Безумовно, "субстанція" у Миколи Кузанського та вона ж у Гегеля — це дві зовсім різні невизначеності щодо своїх функцій у метафорах.

Проте обидва зобов'язані відрізняти субстанцію від субстрату.

Один раз на епоху можна побачити вогненні слова на стіні, але робити своєю професією експертизу стін на наявність пророцтв — це стати професійним священиком (професійним шахраєм).

У Лук'янівській тюрмі філософії втричі більше, аніж в Інституті філософії.

В цей час міністром юстиції був Василь Онопенко. Я терпіти не можу юриспруденцію та чиновників і тому досі не розумію, як він опинився в цій компанії. Його попросили підійти на Раду національної безпеки й повідомили, що вважають необхідним зняти з реєстрації УНА в зв'язку з подіями на Софійському майдані. Онопенко відповів, що така дивна форма стосунків між державою та громадським об'єднанням, як "зняття з реєстрації", йому невідома. Крім того, він не хотів би бути знаряддям політичної розправи. Розмова продовжувалась у Президента, і Онопенко заявив, що йому це набридло і він подає у відставку. Після того, як він це вчинив, УНА було делегалізовано рішенням якогось заступника міністра.

Це одразу зробило всіх нас кримінальними злочинцями. За українськими законами, керівництво та участь у нелегалізованому громадському об'єднанні загрожує позбавленням волі терміном до 12 років з конфіскацією майна.

Я зібрав своїх депутатів (трьох Верховної Ради та кількох місцевих Рад) й послав їх на голодовку протесту біля адміністрації Президента на Банківській вулиці.

Через два дні до Києва мав прибути ізраїльський прем'єр Іцхак Рабін. Перед його приїздом Президент спустився до голодуючих і попросив їх піти, пообіцявши розібратися та відновити справедливість.

Мені довелося погодитись, позаяк мої депутати вже давно скиглили й мріяли повернутись в тепло, до їжі. Я відчував, що мені доведеться пресувати їх, а в цій ситуації не хотілось ставити під загрозу єдність рядів. Я зібрав прес-конференцію і заявив, що через тиждень протести буде відновлено.

Анонім

Будь-яка адміністрація має свій шарм. Я півроку домагався прийому у Руденка — Генерального прокурора СРСР — в останні роки його життя. Нарешті добився, увійшов. У кабінеті за столом сиділа мавпоподібна істота в кителі. Я почав плутано викладати суть справи, але десь на половині розмови пересвідчився, що "воно" мене не слухає. Істота підвелася, відійшла в кут кабінету, справила малу потребу, повернулася, звернулася до мене:

— Добре, синку, яка на вулиці погода?

Я перелякався в усмерть. Секретар у приймальні єхидно поцікавився:

— Ну як, вирішили своє питання?

Це Карамзін почав вбачати сенс правління, адміністративної діяльності взагалі: "Князь такий-то, збирач російських земель". Маячня собача! Іван Грізний лише наприкінці життя дізнався, що Сибирське ханство тепер його. Кучум більше не приходив із-за Каменя, доноси "про пограбування" не надходили, чим Цар і Великий князь спершу був неабияк здивований.

Дмитро Корчинський

Через тиждень депутати та ще десяток добровольців з областей, взявши матраци та ковдри, знову пішли на Банківську вулицю, де їх зустрів кордон міліції. Нам заявили, що до адміністрації нікого не буде пропущено. Тоді я вирішив розташувати голодуючих на Майдані Незалежності. Це найбільш людне в Києві місце, отже — найвигідніше для політичних акцій.

Вони розташувалися по-циганськи мальовничою групою, обставившись плакатами з гаслами. Їх одразу ж оточила міліція, яка лишалася навколо них цілодобово впродовж трьох тижнів. Наступного дня всіх, окрім депутатів Верховної Ради, було заарештовано й оперативно засуджено до різних термінів адміністративного ув'язнення. Їхнє місце одразу зайняла наступна група добровольців. І так пішло далі. Раз на день відбувався арешт. Місце заарештованих займали нові люди. Невеличка жива хвиля. Всього через Дарницький спецприймальник перейшло близько двохсот чоловік.

Я розумів, що для підтримки духу наших людей мені, як керівнику, необхідно розділити долю інших. В один із днів я пішов на майдан, зайшов у кільце міліції й сів на матрац перед одним з наших депутатів. Через кілька годин підігнали автозаки, міліція накинулась на голодуючих, які пасивно опирались, зчепившись один з одним руками. Останнім взяли мене і відвезли до Старокиївського РВВС.

Там я спочатку поспілкувався з начальником Управління громадського порядку міста, потім мене відвели до кабінету начальника РВВС. Незабаром туди зайшла жінка-суддя. Я попросив аркуш паперу, щоб скласти належні клопотання. Вона посміхнулася і сказала, що засуджує мене на п'ятнадцять діб. Я знову опинився в клопівні на Ремонтній вулиці. Сусідні камери були набиті нашими хлопцями, проте мені не давали з ними контактувати. Вони продовжували голодування в тюрмі. Мені теж довелося відмовитись від їжі. Тюремне начальство було вже вкрай втомлене щоденним напливом нашої буйної публіки. Хоча всі камери були переповнені, зі мною сиділо тільки двоє вщент опущених суб'єктів. Я розважався читанням газет. Один з моїх сокамерників, зі страхом взявши одну з них, довго крутив її в руках, а потім зізнався, що окремі літери взагалі-то розбирає, проте читати в нього не виходить. Знудьгувавшись, я почав вимагати, аби мене перевели до якоїсь іншої камери з веселішою компанією. Перевели навпроти.