Читати книгу - "Серце гріє"

— Джерелу? — перепитала Альрауне, серйозно дивлячись на стригу.

Вен спробував підвестися, але застигла слина тримала міцно.

— Не бійся, дитинко. Все буде добре. Повернися до мене.

Дівчина беззаперечно послухалася.

«Божевільна. Вона зовсім ненормальна!» — промчало у Венових думках. Майстер гарячково намагався щось придумати. Врешті-решт, він був готовий дозволити стригоайці підживитися цією дівкою, але знайти в цьому замку вічний спокій у його плани точно не входило.

Стрига нахилилася та вп’ялася зубами в теплу, золотаву шкіру жертви. Венові здалося, що він чув задоволене гурчання…

Те, що відбулося далі, передбачити було неможливо. З голосним нелюдським лементом відьма сахнулася від дівчини. Худі, вузлуваті руки, мов два потворні птахи, заметалися по грудях стриги, намагаючись позбутися невидимого тягаря. Відьма хрипіла, намагаючись втягти хоч трохи повітря. Вона осіла на землю, безупинно б’ючи по власних грудях. Її шкіра взялася струпами, оголюючи кістки. Сиве волосся стрімко рідшало. Тихо потріскуючи, відьма ще намагалась дихати, але вже перетворювалася на порох.

За мить від леді Меліси залишилася тільки жменька пороху.

— Хто ти, дідько тебе забери? — Вен втупився в дівчину, намагаючись знайти в її вигляді чи в її магічній аурі хоча б щось, здатне дати відповідь на його запитання.

— Альрауне. Майстер Томасон сказав, що це моє ім’я! — спокійно відповіла та, переводячи погляд із того, що колись було стригою, на майстра.

Той зі стогоном повернувся, підвівся, намагаючись звільнити ноги від липкої субстанції.

Дівчина зацікавлено спостерігала за його спробами.

— Допомогти не хочеш? — Вен поморщився, намагаючись не вдихати чаклунського духу відьминої смоли.

— Тхне, — зауважила дівчина.

— Не те слово.

Уся ця історія тхнула від самого початку.

IV

Сонце полишило обрій, пітьма стрімко опановувала звільнений простір. Внутрішнє подвір’я «пансіону» було зовсім порожнє. Візник не дочекався замовника; з власної волі чи з волі зголоднілих вовкулаків — думати можна було довго, а перевіряти на власному досвіді не хотілося.

Дістатися до міста пішки було справою непростою навіть за ясної днини, не кажучи вже про ніч, у яку навіть місяця на небі немає. Залишатися на ніч у замку, де господарювала стрига, Венові не хотілося. Місця, у яких діється зло, незабаром і самі стають провідниками творінь ночі. Шукати ж прихистку в лісі потрібно було раніше, поки на небі залишався хоч проблиск сонця. Тоді можна було знайти досить велике дерево, печеру чи будь-яку іншу схованку. Але з настанням ночі ліс робився надто небезпечним для двох подорожан, один із яких — душевнохвора дівка.

Майстер оглянув внутрішній двір і наткнувся на маленьку хатинку поруч зі зруйнованою стайнею. Зважаючи на зарослий травою поріг, до неї давно ніхто не підходив, що зараз майстра цілком влаштовувало.

Розсохлі дерев’яні двері розчинилися із тихим рипінням. Усередині, поховані під товстим шаром пилюки, виявилися широке ліжко, стіл із кульгавим стільцем і невелике вогнище, засипане попелом. Принаймні тут можна було перечекати ніч.

— А ти справді мисливець за поганню? — Альрауне провела пальцем по столі й відразу голосно чхнула — від пилу, що здійнявся в повітря.

— Ні, не справді. А ось хто ти — мені дуже цікаво.

Вен дістав із кишені крейду та почав малювати захисні знаки на зовнішньому боці дверей.

— Мені теж цікаво, — погодилася дівчина, нахиляючись до вогнища. — Тут розводять вогонь?

— Так, тут розводять вогонь, але ми цього робити не будемо.

— Чому?

— Тому.

У Вена не було анінайменшого бажання розмовляти з «завданням». Проводити ніч у забутому богами місці, поруч із замком, який служив гніздом стригоайці, неподалік від лісу, в якому живуть вовкулаки й інша погань, — теж не було улюбленим заняттям майстра.

— А що ти зробив там, на дверях?

— Намалював захисний знак. Він сховає цей будинок від чужих очей. Зробить… — майстер затнувся, добираючи слова, зрозумілі цьому створінню, — менш помітними.

— А навіщо нам бути менш помітними?

— Ти завжди така цікава? Лягай спати краще.

— Цікава? Що це значить? — Альрауне знову по-пташиному схилила голову до плеча та втупилася в майстра. Він ледь міг розрізнити її силует у темряві.

— Це значить, що ти ставиш забагато запитань. Лягай і спи.

— Спати? Лежати до світанку із заплющеними очима й чекати, поки до тебе прийдуть казкові історії? Так, це було б цікаво. Але я не можу тут лягти. У носі так дивно… — на доказ своїх слів дівчина ще раз голосно чхнула.

Вен подумки вилаявся, стягнув із ліжка матрац із ковдрою, прочинив двері й гарненько струснув запилюжену постіль. Потім жбурнув їх на місце й щільно зачинив двері.

— Усе. Лягай і спи.

— А ти? Людям треба спати, мені майстер Томасон казав.

— Я посплю вдома.

— А де твій дім?

Майстер тяжко зітхнув. Ось тому він і не любив завдань, в яких доводилося стикатись із людьми. Принести замовникові стару вазу або притягти йому спадкоємицю, яка впирається, — різниця тільки в тім, що ваза мовчатиме, не змерзне дорогою, не буде проситися до вітру, їй не треба час від часу їсти й спати. Речі взагалі подобалися Вену значно більше за людей.

Ніч пройшла неспокійно. З боку лісу раз за разом чулося вовче виття, але цей звук хоча б можна було впізнати. Інші — хрускіт гілок, гарчання й ревіння — вочевидь належали істотам, із якими майстер знайомитися не хотів.

Перед самим світанком світ за вікном огорнула м’яка, непроникна сіра завіса. Разом із вогким холодом, який пронизував до кісток, у хатинку почав проникати туман. Він заповзав крізь тріщини у дверях і щілини у віконній рамі. На ліжку крутилася Альрауне. Іноді до Вена долинало тихе постукування її зубів — тонка протерта ковдра й легенька, майже прозора сукня, що слугувала колись мадам Томасон за нічну сорочку, майже не гріли. Врешті-решт неабияк змерз і Вен та розвів багаття — пустив на дрова той самий кульгавий стілець, що служив йому вірою і правдою цілу ніч.

— Вогонь такий гарний! — голос Альрауне, що пролунав просто над вухом, змусив Вена сахнутися вбік і вилаятись.

— Що значить це слово? — відразу поцікавилася дівчина, простягаючи долоні до вогню.

— Нічого гарного. Тебе що, ніяких манер не навчали?

— Навчали? Манер? Ти говориш багато незнайомих слів. Майстер Томасон не говорив таких.

— А які він говорив?

Вен відсунувся до вікна, намагаючись розгледіти в мрячній імлі хоч що-небудь. Схоже, їм належало залишатися в хатинці, поки не зійде сонце.

— Багато різних. Він же вмер, так? Майстер Томасон. Я бачила, коли він штовхнув мене у світло. Тепер я ніколи його не побачу. Він був дуже гарний. І добрий, — дівчина